одночасно я втямила, що цей
мужчина - хто вiн там не д - вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i
якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй
запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по-справжньому, зливадшся не з
партнером, нi, - з розбуялою анонiмною силою, що протинад свозми струмами
все живе, пiдключадшся до нез з тим, аби на кiлька секунд - а-ах! -
катапультуватися в вiбруючу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi
ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки
християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi
всi виходи з себе, окрiм ддиного - через верх, але для нашоз доби, хоч по
сутi й пост-християнськоз, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в
орнiастичне свято вселенькоз ддностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно
зараженi проклятою свiдомiстю ваготи й ущiльненостi власного "я", i тому
переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у модму
тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, - заговорив: десь через зупинку
обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? -
отут я вперше глянула на нього - то був молодий, десь пiд тридцятку,
невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий "шпiк"name="6a">6, його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло
хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за нрат свого
життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку
- можна, от чого не можна - це вийти назовсiм; "Pardon me?href="#s7">7" - перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким
вiдшивадться нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що - все,
кiнець, викручено контакти, - "нi, нiчого", пробелькотiв i ще щось далi
мимрив собi пiд носа, вже по-сводму, - могутнiй тваринний заклик його тiла
зiв'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний
собi причепа-емiнрантисько - втiм, небавом i встав, i попрямував - чи до
виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно
вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi ддиний вихiд iз цiдз
в'язницi - виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати
в прозжджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький,
захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайвоз одежi, не треба вмикати свiтла,
не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю
ударних i свод, чи вже-не-свод, розчинення-розступання, ох, як ти класно
розкрилася, ну! ну! ще! ще! - та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть
вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читадш,
а куди здеш, а чи мадш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? -
Ирина", - було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку,
поцiлунком у пiд'зздi, вивинулася - втекла, посмiюючись до себе, зм усiм
треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як
вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз
доходить десь у пенсiльванськiй пущi на ддинокровнiй ласцi
братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйськоз [а мав же
час пiдучитися, прид-дурок!], - ех як же скинувся, як по-кiнському тодi
шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за
столика в кав'ярнi, спробувала, всю свою витривалiсть на помiч прикликавши,
внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну
недугу, - все правда, серце, i що я тебе вже не люблю - теж правда: "То ти
себе що, - склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, - "побддiтдльнiцей"
почувадш?", - здадться, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо,
та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?.. "Знадш, - i знову
був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його
рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, - якби ти
була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, -
менi й самiй часом ох як шкода, що я - не мужик). "Ти жiнка. В цiм твоя
межа. /Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня./Як прянощ з кiнчика ножа, /У
кров утрушено залежнiсть", - бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi,
по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень -
жодноз звiстки, i жодноз змоги будь-що дiзнатися - через Атлантику, з
Кембрiджа - в укразнське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами
майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й
гарячоз води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з
палкою ковбаси й банкою розчинноз кави на вимащеному фарбами низенькому
столику, хоч' канапку? о, ще помiдорку маю, хоч'? Господи, живе ж хлоп - як
пес приблудний, до шостоз ранку не кладеться спати, з-за мольберта
автомобiль отой свiй вiдзiнорний - безгаражний! - через вiкно пантруючи, в
двадцять п'ять, навiть у тридцять таке ще дадться знести: звiрина енергiя
вивозить, - але в сорок! Тимчасом у зз кембрiджськiй хатi, знай
перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток - вiд вхiдних дверей через
кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якоз буцiмто й призхалося до
Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), -
щось незбагненне козлося з телефоном: раз у раз зз колошкали вдосвiта зi
сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" - десь далеко на
безмовнiй лiнiз свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд
необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав зй знати про
себе, нiби справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч зз iм'я, неначе на
тортурах", - i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався:
пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i
вибулькував з розтруба бездушний зуммер, - о, в вас обох стало б моцi
повиводити з ладу всi телефоннi лiнiз над Атлантикою, ця скажена, жадна до
життя мiць фугасила з його картин i твозх вiршiв, ти впiзнала зз вiдразу,
тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими
скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, -
твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з сводз, щойно
вiднайденоз осi (бо ти була - жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв:
витка рослина, котра без прямостiйноз пiдпори, хай би навiть i намисленоз,
- без конкретного обличчя живоз любовi - опадала долi й зачахала, тратячи
всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од
якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш -
лишався), - кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто
дряпалася в стiнках твого дства i спорскувала в розпачливiй
непритокманостi, - "I раптом знов схотiлося - кричати, /На лампу вити,
пазурями драти /Шпалери на стiнi - од явностi утрати, /Од того, що тебе уже
даремно ждати", - аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро
моторошна думка, що вiн - помер, от просто взяв i помер, "вляпався в
крапочку", як i хотiв (зiзнався зй у цьому ледь не напочатку - з кривим
посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на
замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й
чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, - все злилося, навально помчало
навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто... сто
шiстдесят? - не бозшся? не виникад бажання - вляпатися в крапочку? - нi, не
боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема -
дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле мод, ах розтуди ж
його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi -
клiнiчною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка,
i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила - е, нi,
пустiть назад! - а зз, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого
блягузкати, д речi, страшнiшi за смерть, i я зх знаю, тiльки от того страху
- манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який д в
ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, - нема в менi, i квит, тим-то
вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли
вже було по всьому: "А ти вiдважна жiнка!", - i "крапочка" та проскочила
тодi повз мене, не сполохавши), - але ця думка - що вiн помер, що тi
загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а
значить, що зз любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична
енозстка, гординею сводю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм
пiдопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що
ж, тодi я позхала, - звiсно ж, Америка - the land of opportunitiesname="8a">8, пiв-+вропи, не нашоз довбаноз, а щонайщирiшоз,
вiд Британiз до Iталiз, сюди рветься, грошi, кар'дра ("Музика, жiнки,
шампанське..," - вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Укразнi що, Укразна
- Хронос, який хрумад свозх дiток з ручками й нiжками, що ж, так i сидiти,
аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi дiдусi, коли клiмакс стукне, -
премiю Антоновичiв? - ай Бож-же ж мiй, та чого воно все на фiн варте, якщо
вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! - ця думка була така нестерпна, що,
вискочивши на нанок заднього двору, звiвши лице до мiнливого, стрiмко
сутенiючого кембрiджського неба в напливах хмарноз гуашi, вхлипуючи
злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний подув океану, вона стала
молитися - так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як
долежував у лiкарнi по вже безпотрiбнiй операцiз, годинами корчачись од
стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), - аби Бог
пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, - за незалежнiсть,
тодi, 24-го серпня дев'яносто першого року, коли все вирiшували години, як
воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила
трусячись, поможи - не задля нас, бо негiднi дсьмо, а задля всiх полеглих
наших, що несть зм числа, - i обидвi молитви були почутi, такi молитви до
адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн
був живий! - хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував
з ким не прийдеться, - не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього
не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим
родитиму дiтей, тiльки - о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I
щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це.


Ну, "здоровий i щасливий" - це ти, золотце, кондшно, загнула через верх,
бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточнiй
редакцiз твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слiв,
- якби Бог слухав дурного погонича... (А цiкаво, як воно все там у них
вiдбувадться - чи якийсь янголсекретар одбирад земнi послання при апаратi,
виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру
невагомi маси пустих слiв? - так i з вiршами бувад: одразу збриджудться,
щойно починад валити пуста порода, - i кидадш, недописавши). I ще в одному
моментi ти тодi злукавила - в "хай би забув мене": лепетнула в
напiвнестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, - о,
тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнiтивши недокурка двома пальцями,
джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло:"А ти подумала, скiльки
менi вiд тебе вiдходити? Га?" - мов через силу стримуючись, аби не загилити
й нею, вслiд за недокурком ("Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать
можу", - признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не
бреше, правду каже! - i, з умент ввiмкненим безособовим захланним
iнтересом, - загули, застугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи
iнформацiю, - вичавила-таки тодi з нього, хоч якого задубiловiдпорного на
всякi розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, - скупу, пунктиром
iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару "з
одним мудаком, який мене дiставав", дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим
iз сокирою в руках, - невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це
мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в
темних шибках угорi повнею, - от звiдтодi й зривадться на втечу щоразу, iно
зачувши наближення того духа, - понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч
посправжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от
вiдлуп - i вже, нiби все те оповiдалося через бар'дрчик у кiмнатi побачень
у в'язницi чи божевiльнi: дослухадш - i пiдеш, i за тобою, грiмко
скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском
попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi
вiдходити вiд тебе, скiльки тобi - вiд мене, "Сколько нам так еще идти,
протопоп?" - спиталася жiнка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним,
вигнанцем, по безкразй рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши
на купинi, - i почула у вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний
фаталiзм, еге ж, - у росiян це д, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi
се, нi те, +вропа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальноз хотi,
вiрою у власне "можу!" - одначе пiдстав для його справдження, чiпких
структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили,
шамотаючись вiками на днi iсторiз, - наше вкразнське "можу!" самотнд i тому
безсиле. Амiнь.


Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тоз ями, в
яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися
мусила вже першоз ночi - коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився
сторожко, нiби прицiнювавсь: "А ти можеш ранiше за мене скiнчити?" -
засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все
можу!" Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, - що,
закам'янiлий усерединi себе до багаторiчноз мерзлоти, просто не тямить бути
не сам - геть i в коханнi ("Ох, як ти класно дадш!" - вистогнав у нез - по
довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних
ламентацiях - "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!",
по западанню в кiлькахвилевий сон - самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд зз
присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну
й пiшов на фiн, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави,
скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi
невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися
позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як
протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в
такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, - i ось тодi вiн i
зробив зй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти,
painful intercourse9, ось як це називадться в
медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi
взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою
призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i
витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17