https://wodolei.ru/catalog/dushevie_poddony/keramika/
тити в кріслі-гойдалці, після народження Тетяни розшукав звабника, однак замислену криваву помсту не здійснив, пожалівши трьох безневинних дітей.
Тетяна виросла з багатьма дівочими комплексами. Ах, ці Дівочі комплекси! Скільки людство існує, а нічого не може вигадати, щоб позбавити гарних, милих, скромних дівчат із порядних сімей тих комплексів. Скільки помилок гарні, милі, скромні дівчата із порядних сімей зробили саме через ті дівочі комплекси. Але наша героїня, слава Богу, не зробила тих помилок. Чесно кажучи, не було з ким. У тому провінційному містечку вона почувалася самотньою і нікому не потрібною.
Її вважали дивакуватою. Може, тому, що вона засиділася в дівках. А, може, тому, що носила косу. А може, тому, що сама доглядала свого немічного дідуся, в усьому йому потакаючи, як малій дитині. Хто його зна. Однак її репортажі про історію свого містечка і різних сіл округи користувалися великою популярністю у слухачів. Уявіть собі, що тихий, лагідний голос розповідає про те, коли було засноване село Недригайлівка, скільки там жило козаків, а скільки просто селян, коли там була побудована церква, а які прізвища були тоді, а які судові справи розглядалися в цьому селі на громадських сходках, яка була народжуваність, а яка була смертність, які легенди є про це село, а яка улюблена пісня в цьому селі, який оригінальний рецепт білого борщу в цьому селі, а який хімічний склад криничної води в цьому селі, а коли була завезена туди порода рябих курей, а чому в цьому селі межу розорюють, як минулого року в лісі загубився голова колгоспу, як його знайшли, а чому в селі несподівано десять років тому стали інтенсивно народжуватися руді діти при тому, що одна половина мешканців села вузькоокі і вилицюваті, а друга – білобрисі і безброві… і багато інших речей. І що ж ви думаєте: всі мешканці району – і не тільки Недригайлівки – в ефірний час припиняли всі роботи і слухали авторську програму Тетяни Горошко «Провінційні історії».
Поки ми з вами, мої любі читачі, відволіклися, молоді люди приступили до другого чайничка з чайком. Здавалося, їм ніщо не може завадити. Однак тут годинник пробомкав пів на дев'яту, і дідусь за спиною нашого молодого героя пришвидшив кількість хилитань за хвилину.
– Вибачте, я переключу телевізор. – І Тетяна переключила на «На добраніч, діти!»
Дідусь, мило посміхаючись, дивився дитячу передачу.
Коли ж після вечірньої казки почалися новини, наш молодий герой нарешті зрозумів, навіщо дідусь тримав у руках дитячого пістолета. Дідусь, направивши його на екран телевізора, почав активно стріляти. Пістолет був на батарейках і видавав різні звуки, які нещадно шматували і без того слабку нервову систему нашого героя. Зате Тетяна, здається, зовсім не реагувала на досить дивну поведінку дідуся і продовжувала свою оповідь про те, як вона виграла районний конкурс з плетіння гачком.
– Може, відібрати в дідуся пістолет? – непевно сказав наш молодий герой, оскільки ніяк не міг сконцентруватися на оповіді.
– Ні, не можна. Дідусь дуже нервуватиметься. Тоді наш молодий герой спитав:
– А він так реагує на всі новини?
– Ні, тільки на новини цього каналу.
– То, може, краще переключити канал?
– Не можна, дідусь дуже нервуватиметься. Може, ще чайку? – спитала Тетяна.
Павло Іванович кивнув, і молода Тетяна а ля Ларіна граціозно випливла з кімнати.
І тут сталося щось не дуже пристойне. Перед очима Павла Івановича з'явився невидимий колега, той, що завжди його під'юджував на різні капості й героїчні вчинки, на цей раз в образі відомого телевізійного коментатора і грізно сказав: «Забери в дідуся пістолет!».
Наш молодий герой, повагавшись, спробував здійснити наказ. Дідусь тримав зброю мертво. Після кількахвилинної мовчазної боротьби, яка не увінчалася успіхом, наш молодий герой вирішив переключити телевізор на іншу програму. Дідусь устав на худенькі кривенькі ніжки і погрозливо похитуючись на них, став рвати на собі невинну китайську білизну і тремтячим старечим голосом заверещав:
– На! Стріляй-ріж, контра поганая! Всіх не перестріляєте! Правда за нами!
Гість перелякався і спішно переключив на попередній канал. Дідусь, наче нічого не сталося, спокійно сів у крісло і продовжив стріляти, інтенсивно гойдаючись у кріслі-гойдалці.
Повернулася Тетяна. Здається, вона ні про що не здогадувалася. Або прекрасно приховувала це. Продовжилася бесіда. Молоді люди розповіли одне одному, як на духу, свій життєвий шлях. Новини скінчилися, а з ними і стрілянина.
Тетяна встала, взяла у дідуся пістолет, вийняла з нього батарейки і вставила їх у зарядник і в розетку. Потім вона припідняла дідуся з крісла-гойдалки і повела в його кімнату вкладати спати. її не було досить довго, і наш молодий герой захвилювався, чи не заснула, бува, вона. Трохи хвилюючись, де поділася молода особа жіночої статі, що схвилювала його незагартоване серце, він вийшов до темного коридору, того самого, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом, і пішов навпомацки на звук Тетяниного заколисуючого голосу. Виявилося, що Тетяна перед сном розповідала дідусеві улюблену казку з продовженням про веселі пригоди трьох веселих друзів – Туполева, Антонова і Мікояна.
– …Мікоян дуже розсердився на Туполева, – почув Павло Іванович, і розповідь не на жарт заінтригувала його. – І він вирішив уночі на його літакові дописати до букв «ТУ» ще три букви «ПАК».
– Я тобі обламаю всі твої лопасті, Мікоянисько! – екзальтовано обурився дідусь, який виявився ревним прихильником Туполева.
Павло Іванович завмер у коридорі в абсолютній темряві і заворожено дослухався до чудернацької оповіді. Перед його очима проходила палка історія суперництва визначних інженерів, перенесена в казковий простір. Це нагадало йому дитинство, коли в строгій, невибагливій, аскетичній радянській дійсності хотілося чогось адреналіномісткого. Тож молодий Павлик вимагав від своєї безцінної мамусі продовження історії про підступного садиста-стоматолога Софронова, який, перевдягнувшись в одяг милої бабусі, згодовував у парках і на дитячих майданчиках нерозумним дітям цукерки, щоб зіпсувати їм зуби, або викрадав уночі людей, видирав їм здорові зуби, а натомість вставляв металеві протези.
Дорогі мої читачі! Ви, напевно, думаєте, що авторська фантазія «перебрала». Аж ніяк. Якраз ці рядки ваш покірний слуга пише в абсолютно тверезому стані. Ця історія найправдивіша з усіх написаних досі правдивих історій. Саме такі казки розповідають мамусі й татусі на вимогу маленьких хлопчиків, перенасичених солодкими історіями про принців і принцес, Вінні Пухів і Колобків. Однак вони соромляться в цьому зізнатися на людях. А я не соромлюся сказати правду у вічі: саме такі казки я розповідаю своєму синові. Перед денним сном і перед нічним. І заперечу вам відразу ж щодо шкідливості таких казок: моя старша донька виросла абсолютно нормальною, можна сказати, аж надто нормальною: морально стійкою, дисциплінованою і політично грамотною.
Та й у тому, що Тетяна розповідала їх своєму дідусеві, теж немає нічого дивного. Хто зна, яка старість чекає на вас, мої мудрі читачі. Дай Бог вам мати таких онуків.
У темному коридорі з нашим молодим героєм сталася ще одна пригода. Він, намацуючи двері, що ведуть у зелену кімнату, випадково потрапив в іншу – в Тетянину.
Він пробув там одну мить. Проте ця мить вартує половини життя. У Вас, дорогі мої читачі, ніяких асоціацій не викликає вигляд металевого ліжка? Так-так, металевого ліжка із «сіткою», на якій можна стрибати аж до стелі, ліжка з пуховою периною, яка (коли Ви стоїте на підлозі) сягає Вам грудей; перина, вкрита картатим покривалом, а з-під пухової перини виглядає вишиване простирадло, а точніше, не все простирадло, а широка смуга вишиваних хрестиком (обов'язково хрестиком) рож із лапатим зеленим листям, а з-під тієї яскравої смуги виглядає елегантна смужка ручної роботи мережива у вигляді акуратної черговості трикутничків; а поверх усього цього – тобто на рівні Вашого підборіддя – стоять чи сидять у позі російських купчих біля самовара з бубличками дві величезні подушки ріжками догори; на наволочках цих двох подушок вшиті смуги з червоними рожами в зеленому листі, а накриті ці дві пухові купчихи мережаними накидками; і вся ця фантастична піраміда стоїть під стіною, на якій причеплено плюшевий килимок з двома лебедями, що плавають по голубому озеру, навколо якого Цвітуть лілії; а над килимочком висить картина, також вишивана хрестиком, у якій Ромео на колінах признається в коханні Джульєтті… Так… Про що це ми? Ага, про те, які асоціації викликає у Вас таке ліжко. У мене, наприклад, комплекс неповноцінності. Знаєте чому? Бо мені так і не вдалося освоїти складної науки застеляння таких ліжок. Не смійтеся. Для того, щоб підбити подушку і поставити її у певній формі, потрібне неабияке вміння.
Якби Ви знали, дорогі мої читачі, скількох тільки українців було зачато на таких ліжках! А що стосується нашого молодого героя, то в нього з'явилося непереборне бажання улягтися на ту пухову піраміду. Причому, зробити це з розгону. Тобто плюхнутися туди, як у басейн, і поплисти на хвилях любові і пристрасті до яскраво-синього озера, на якому плавають лебідка і лебедик під суворим контролем Ромео і Джульєтти… До цього вчинку нашого молодого героя під'юджував невидимий співрозмовник, який підморгував йому оком Джульєтти з вишиваної картинки. Опиратися було несила. Однак наш молодий герой мав залізну витримку. Недаремно Варфоломійович охрестив його Штірліцем. Так, Павло Іванович мужньо переборов спокусу і тихо зачинив двері. Однак якби Ви знали, чого це йому коштувало. Ця яскрава картина переслідуватиме його багато безсонних ночей, аж доки він не опиниться в обіймах пухової перини і не відчує ще один атрибут провінційної принади – запах парфумів «Лісова конвалія», якими, до речі, завжди парфумилася моя бабуся, нащадок одного дворянського роду, що мав маєток у Старому Осколі.
Ось воно як.
Нашого молодого героя проводжала до Варфоломійо-вичевої землянки чарівна панночка Тетяна. Пізніше він і не згадає цієї прогулянки, оскільки протягом неї все ще перебував під магнетизмом картини чарівного провінційного ложа.
Його пробудження відбулося дуже скоро. Варфоломійович, скуйовджений і розгублений, сидів за столом над купою папірців.
– Ти тільки подивися, що виробляють, падлюки! Ти тільки подивися!
Павло Іванович, нічого не розуміючи, дивився на Варфоломійовича очима, в яких закарбувалися дві вишивані рожі із зеленим лапатим листям.
Тим часом Варфоломійович обурювався далі:
– Агітаційна макулатура! Як дурять нашого брата! Безбожно! Сволоцюги! Накралися – і пруться до парламенту! Повбивав би!
Варфоломійович поглянув на дві рожі із зеленим лапатим листям в очах свого молодого колеги і переніс усю агресію на нього:
– А ти де був? Подивись, котра година! Ви писали інтерв'ю чи любовний роман?
Пашка прокинувся. Червона фарба залила його обличчя. Йому стало соромно і страшно. «Господи, – подумав він, – а інтерв'ю ж я не давав! Мене Варфоломійович уб'є!»
Наш молодий герой узяв у руки папірці, які так дратували Варфоломійовича. «Благодійний фонд Адама Колосального «Милосердя» сьогодні облагодійствував дитячий сиротинець «Буратіно» десятьма ящиками «Фанти», «М.Разін – це наша віра, надія і любов!», «З Адамом Колосальним побудуємо колосальне майбутнє!», «Чесність, порядність, реформи – це М.Разін».
– Ні, ти тільки подивись! А в нас жодної листівки! Пашок! Що робити? Думай! У нашому фонді лишилося десять гривень!
Пашка, відчуваючи докори сумління, покірно взяв трубку телефона і набрав домашній номер.
– Синок! – озвався мамин кулемет на протилежному кінці! – Де ти пропав? Я собі місця не знаходжу, а ти мовчиш! Слухай, синок, будь готовим до позитивних змін у твоєму житті. Мені наснився сон, що ти знайшов золотий перстень з ізмарагдом! Не пропусти свого щастя! Ага, ще одне, дзвонили тьотя Роза і дядя Боря з Ізраїлю. Вони за тебе дуже вболівають. Дядя Боря сказав, що він зовсім не сердиться на тебе за ту витівку на урочистому обіді. Завдяки їй він тепер очолює клініку в Ізраїлі. Ха-ха-ха!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
Тетяна виросла з багатьма дівочими комплексами. Ах, ці Дівочі комплекси! Скільки людство існує, а нічого не може вигадати, щоб позбавити гарних, милих, скромних дівчат із порядних сімей тих комплексів. Скільки помилок гарні, милі, скромні дівчата із порядних сімей зробили саме через ті дівочі комплекси. Але наша героїня, слава Богу, не зробила тих помилок. Чесно кажучи, не було з ким. У тому провінційному містечку вона почувалася самотньою і нікому не потрібною.
Її вважали дивакуватою. Може, тому, що вона засиділася в дівках. А, може, тому, що носила косу. А може, тому, що сама доглядала свого немічного дідуся, в усьому йому потакаючи, як малій дитині. Хто його зна. Однак її репортажі про історію свого містечка і різних сіл округи користувалися великою популярністю у слухачів. Уявіть собі, що тихий, лагідний голос розповідає про те, коли було засноване село Недригайлівка, скільки там жило козаків, а скільки просто селян, коли там була побудована церква, а які прізвища були тоді, а які судові справи розглядалися в цьому селі на громадських сходках, яка була народжуваність, а яка була смертність, які легенди є про це село, а яка улюблена пісня в цьому селі, який оригінальний рецепт білого борщу в цьому селі, а який хімічний склад криничної води в цьому селі, а коли була завезена туди порода рябих курей, а чому в цьому селі межу розорюють, як минулого року в лісі загубився голова колгоспу, як його знайшли, а чому в селі несподівано десять років тому стали інтенсивно народжуватися руді діти при тому, що одна половина мешканців села вузькоокі і вилицюваті, а друга – білобрисі і безброві… і багато інших речей. І що ж ви думаєте: всі мешканці району – і не тільки Недригайлівки – в ефірний час припиняли всі роботи і слухали авторську програму Тетяни Горошко «Провінційні історії».
Поки ми з вами, мої любі читачі, відволіклися, молоді люди приступили до другого чайничка з чайком. Здавалося, їм ніщо не може завадити. Однак тут годинник пробомкав пів на дев'яту, і дідусь за спиною нашого молодого героя пришвидшив кількість хилитань за хвилину.
– Вибачте, я переключу телевізор. – І Тетяна переключила на «На добраніч, діти!»
Дідусь, мило посміхаючись, дивився дитячу передачу.
Коли ж після вечірньої казки почалися новини, наш молодий герой нарешті зрозумів, навіщо дідусь тримав у руках дитячого пістолета. Дідусь, направивши його на екран телевізора, почав активно стріляти. Пістолет був на батарейках і видавав різні звуки, які нещадно шматували і без того слабку нервову систему нашого героя. Зате Тетяна, здається, зовсім не реагувала на досить дивну поведінку дідуся і продовжувала свою оповідь про те, як вона виграла районний конкурс з плетіння гачком.
– Може, відібрати в дідуся пістолет? – непевно сказав наш молодий герой, оскільки ніяк не міг сконцентруватися на оповіді.
– Ні, не можна. Дідусь дуже нервуватиметься. Тоді наш молодий герой спитав:
– А він так реагує на всі новини?
– Ні, тільки на новини цього каналу.
– То, може, краще переключити канал?
– Не можна, дідусь дуже нервуватиметься. Може, ще чайку? – спитала Тетяна.
Павло Іванович кивнув, і молода Тетяна а ля Ларіна граціозно випливла з кімнати.
І тут сталося щось не дуже пристойне. Перед очима Павла Івановича з'явився невидимий колега, той, що завжди його під'юджував на різні капості й героїчні вчинки, на цей раз в образі відомого телевізійного коментатора і грізно сказав: «Забери в дідуся пістолет!».
Наш молодий герой, повагавшись, спробував здійснити наказ. Дідусь тримав зброю мертво. Після кількахвилинної мовчазної боротьби, яка не увінчалася успіхом, наш молодий герой вирішив переключити телевізор на іншу програму. Дідусь устав на худенькі кривенькі ніжки і погрозливо похитуючись на них, став рвати на собі невинну китайську білизну і тремтячим старечим голосом заверещав:
– На! Стріляй-ріж, контра поганая! Всіх не перестріляєте! Правда за нами!
Гість перелякався і спішно переключив на попередній канал. Дідусь, наче нічого не сталося, спокійно сів у крісло і продовжив стріляти, інтенсивно гойдаючись у кріслі-гойдалці.
Повернулася Тетяна. Здається, вона ні про що не здогадувалася. Або прекрасно приховувала це. Продовжилася бесіда. Молоді люди розповіли одне одному, як на духу, свій життєвий шлях. Новини скінчилися, а з ними і стрілянина.
Тетяна встала, взяла у дідуся пістолет, вийняла з нього батарейки і вставила їх у зарядник і в розетку. Потім вона припідняла дідуся з крісла-гойдалки і повела в його кімнату вкладати спати. її не було досить довго, і наш молодий герой захвилювався, чи не заснула, бува, вона. Трохи хвилюючись, де поділася молода особа жіночої статі, що схвилювала його незагартоване серце, він вийшов до темного коридору, того самого, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом, і пішов навпомацки на звук Тетяниного заколисуючого голосу. Виявилося, що Тетяна перед сном розповідала дідусеві улюблену казку з продовженням про веселі пригоди трьох веселих друзів – Туполева, Антонова і Мікояна.
– …Мікоян дуже розсердився на Туполева, – почув Павло Іванович, і розповідь не на жарт заінтригувала його. – І він вирішив уночі на його літакові дописати до букв «ТУ» ще три букви «ПАК».
– Я тобі обламаю всі твої лопасті, Мікоянисько! – екзальтовано обурився дідусь, який виявився ревним прихильником Туполева.
Павло Іванович завмер у коридорі в абсолютній темряві і заворожено дослухався до чудернацької оповіді. Перед його очима проходила палка історія суперництва визначних інженерів, перенесена в казковий простір. Це нагадало йому дитинство, коли в строгій, невибагливій, аскетичній радянській дійсності хотілося чогось адреналіномісткого. Тож молодий Павлик вимагав від своєї безцінної мамусі продовження історії про підступного садиста-стоматолога Софронова, який, перевдягнувшись в одяг милої бабусі, згодовував у парках і на дитячих майданчиках нерозумним дітям цукерки, щоб зіпсувати їм зуби, або викрадав уночі людей, видирав їм здорові зуби, а натомість вставляв металеві протези.
Дорогі мої читачі! Ви, напевно, думаєте, що авторська фантазія «перебрала». Аж ніяк. Якраз ці рядки ваш покірний слуга пише в абсолютно тверезому стані. Ця історія найправдивіша з усіх написаних досі правдивих історій. Саме такі казки розповідають мамусі й татусі на вимогу маленьких хлопчиків, перенасичених солодкими історіями про принців і принцес, Вінні Пухів і Колобків. Однак вони соромляться в цьому зізнатися на людях. А я не соромлюся сказати правду у вічі: саме такі казки я розповідаю своєму синові. Перед денним сном і перед нічним. І заперечу вам відразу ж щодо шкідливості таких казок: моя старша донька виросла абсолютно нормальною, можна сказати, аж надто нормальною: морально стійкою, дисциплінованою і політично грамотною.
Та й у тому, що Тетяна розповідала їх своєму дідусеві, теж немає нічого дивного. Хто зна, яка старість чекає на вас, мої мудрі читачі. Дай Бог вам мати таких онуків.
У темному коридорі з нашим молодим героєм сталася ще одна пригода. Він, намацуючи двері, що ведуть у зелену кімнату, випадково потрапив в іншу – в Тетянину.
Він пробув там одну мить. Проте ця мить вартує половини життя. У Вас, дорогі мої читачі, ніяких асоціацій не викликає вигляд металевого ліжка? Так-так, металевого ліжка із «сіткою», на якій можна стрибати аж до стелі, ліжка з пуховою периною, яка (коли Ви стоїте на підлозі) сягає Вам грудей; перина, вкрита картатим покривалом, а з-під пухової перини виглядає вишиване простирадло, а точніше, не все простирадло, а широка смуга вишиваних хрестиком (обов'язково хрестиком) рож із лапатим зеленим листям, а з-під тієї яскравої смуги виглядає елегантна смужка ручної роботи мережива у вигляді акуратної черговості трикутничків; а поверх усього цього – тобто на рівні Вашого підборіддя – стоять чи сидять у позі російських купчих біля самовара з бубличками дві величезні подушки ріжками догори; на наволочках цих двох подушок вшиті смуги з червоними рожами в зеленому листі, а накриті ці дві пухові купчихи мережаними накидками; і вся ця фантастична піраміда стоїть під стіною, на якій причеплено плюшевий килимок з двома лебедями, що плавають по голубому озеру, навколо якого Цвітуть лілії; а над килимочком висить картина, також вишивана хрестиком, у якій Ромео на колінах признається в коханні Джульєтті… Так… Про що це ми? Ага, про те, які асоціації викликає у Вас таке ліжко. У мене, наприклад, комплекс неповноцінності. Знаєте чому? Бо мені так і не вдалося освоїти складної науки застеляння таких ліжок. Не смійтеся. Для того, щоб підбити подушку і поставити її у певній формі, потрібне неабияке вміння.
Якби Ви знали, дорогі мої читачі, скількох тільки українців було зачато на таких ліжках! А що стосується нашого молодого героя, то в нього з'явилося непереборне бажання улягтися на ту пухову піраміду. Причому, зробити це з розгону. Тобто плюхнутися туди, як у басейн, і поплисти на хвилях любові і пристрасті до яскраво-синього озера, на якому плавають лебідка і лебедик під суворим контролем Ромео і Джульєтти… До цього вчинку нашого молодого героя під'юджував невидимий співрозмовник, який підморгував йому оком Джульєтти з вишиваної картинки. Опиратися було несила. Однак наш молодий герой мав залізну витримку. Недаремно Варфоломійович охрестив його Штірліцем. Так, Павло Іванович мужньо переборов спокусу і тихо зачинив двері. Однак якби Ви знали, чого це йому коштувало. Ця яскрава картина переслідуватиме його багато безсонних ночей, аж доки він не опиниться в обіймах пухової перини і не відчує ще один атрибут провінційної принади – запах парфумів «Лісова конвалія», якими, до речі, завжди парфумилася моя бабуся, нащадок одного дворянського роду, що мав маєток у Старому Осколі.
Ось воно як.
Нашого молодого героя проводжала до Варфоломійо-вичевої землянки чарівна панночка Тетяна. Пізніше він і не згадає цієї прогулянки, оскільки протягом неї все ще перебував під магнетизмом картини чарівного провінційного ложа.
Його пробудження відбулося дуже скоро. Варфоломійович, скуйовджений і розгублений, сидів за столом над купою папірців.
– Ти тільки подивися, що виробляють, падлюки! Ти тільки подивися!
Павло Іванович, нічого не розуміючи, дивився на Варфоломійовича очима, в яких закарбувалися дві вишивані рожі із зеленим лапатим листям.
Тим часом Варфоломійович обурювався далі:
– Агітаційна макулатура! Як дурять нашого брата! Безбожно! Сволоцюги! Накралися – і пруться до парламенту! Повбивав би!
Варфоломійович поглянув на дві рожі із зеленим лапатим листям в очах свого молодого колеги і переніс усю агресію на нього:
– А ти де був? Подивись, котра година! Ви писали інтерв'ю чи любовний роман?
Пашка прокинувся. Червона фарба залила його обличчя. Йому стало соромно і страшно. «Господи, – подумав він, – а інтерв'ю ж я не давав! Мене Варфоломійович уб'є!»
Наш молодий герой узяв у руки папірці, які так дратували Варфоломійовича. «Благодійний фонд Адама Колосального «Милосердя» сьогодні облагодійствував дитячий сиротинець «Буратіно» десятьма ящиками «Фанти», «М.Разін – це наша віра, надія і любов!», «З Адамом Колосальним побудуємо колосальне майбутнє!», «Чесність, порядність, реформи – це М.Разін».
– Ні, ти тільки подивись! А в нас жодної листівки! Пашок! Що робити? Думай! У нашому фонді лишилося десять гривень!
Пашка, відчуваючи докори сумління, покірно взяв трубку телефона і набрав домашній номер.
– Синок! – озвався мамин кулемет на протилежному кінці! – Де ти пропав? Я собі місця не знаходжу, а ти мовчиш! Слухай, синок, будь готовим до позитивних змін у твоєму житті. Мені наснився сон, що ти знайшов золотий перстень з ізмарагдом! Не пропусти свого щастя! Ага, ще одне, дзвонили тьотя Роза і дядя Боря з Ізраїлю. Вони за тебе дуже вболівають. Дядя Боря сказав, що він зовсім не сердиться на тебе за ту витівку на урочистому обіді. Завдяки їй він тепер очолює клініку в Ізраїлі. Ха-ха-ха!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24