Упаковали на совесть, рекомендую
га, народ повалив на концерт Васнєцова-Паваротті. Треба віддати належне Людині-горі. Вона за один день змобілізувала місто і зробила концерт улюбленця районного центру справжньою акцією. А найголовніше, вона зігнорувала головою чи не найбільшої право-центриської партії. Мер чи то мереса прийшла не сама, а з величезною свитою. І що характерно: у платті з блискітками. Точно в такому стилі були вдягнені всі начальниці і дружини начальників місцевого і районного масштабу. Це, любий мій читачу, мила провінційна мода. І, треба визнати, не найгірша. Плаття з блискітками, мусимо визнати, популярні і на високих європейських прийомах Відня і Парижа… Щоправда, блискітки трохи не такі, можна сказати, зовсім не такі, проте від цього суть не змінюється: головне, що плаття таки з блискітками.
Концертна зала міського будинку культури, переливаючись блискітками і сяючими очима публіки, була просто переповнена глядачами, запахами, емоціями, почуттями. Хол і сам зал були обліплені відомою вже вам милою наївною агіткою: «Сміються й плачуть солов'ї, а мій обранець – Печеніг…» І більше ні слова, ні натяку на вибори.
Була присутня на концерті і Маруся Калитка, яку співак витяг на сцену, заспівавши з нею в дуеті «Очі чорния» і шепнувши їй на вухо пропозицію завітати до нього у гримерну. Щоправда, у гримерну після концерту завітала і Любочка з птахоферми. Жінки мало не побилися. Перемогла Маруся Калитка. За що й отримала маленьке партійне виборче завдання.
– Все буде зроблено в ажурі! – запевнила Маруся Калитка і щаслива сіла за кермо свого колгоспного «бобіка», помчала наводити порядок у господарстві свого чоловіка.
Ображена Любочка закопилила губку і чекала свого фірмового птахофабричного мікроавтобусика на тротуарі. Аж тут біля неї різко загальмувала біла «Волга» з державними номерами і чоловіча рука з відглянцьованими нігтями і золотою «печаткою» замість обручки затягла її туди і мало не задушила в обіймах.
Однак усе це станеться пізніше. На концерті була плюсова температура і мажорний настрій.
У будинку культури склозаводу (нагадаємо, там, куди приїхав голова правоцентриської партії) була мінусова температура і мінорний настрій. Зустріч була зірвана. Ну, не так, щоб зовсім. Скажемо точніше – зустріч була підірвана. На ній зібрався специфічний контингент. Не будемо брехати, контингент був впливовим, але нечисленним. Тут був Калитка, директор склозаводу, директорка птахофабрики, активісти правих і деяких лівих партій. Разін не прийшов, однак представники райдержадміністрації там були. Тобто зібрався провінційний політичний бомонд. В останньому ряду сиділа Ідея Іванівна з сином у чорних окулярах. У першому ряду – Варфоломійович.
І тут для автора цих рядків настає дуже важкий час: як розповісти про цю нудну подію так, щоб ти, мій любий читачу, не заснув і не кинув читати роман? Спробуємо.
Зустріч була не більше і не менш нудною, аніж усі подібні акції. Чого гріха таїти, у природі існують любителі таких заходів. Вони просто ловлять кайф від цих зустрічей. Це стосується передусім чоловічої половини населення, хоча зрідка серед них можна надибати жінку-чиновницю або партійного діяча. Приходячи на зустріч з лідером партії або високим державним службовцем, людина уявляє себе причетною до державотворчої справи. Вона свято вірить, що доля батьківщини вирішується саме на таких публічних акціях, навіть не здогадуючись про те, що всі державні справи здійснюються в політичних кулуарах, що мають вигляд підземних катакомб, карту яких знають лише одиниці, королі катакомб. Ось ці люди насправді володіють ситуацією, а решта політиків і службовців лише наосліп блукають у тих катакомбах. Вони там гинуть, пропадають безслідно або успішно вибираються на світ божий, залежно від волі і бажання королів катакомб. У країнах пострадянського простору політичні публічні лідери мають меншу силу, аніж штурмани катакомб, яких ще з часів середньовічної Франції звуть сірими кардиналами.
Але і це ще не все. У політичному катакомбному житті сірий кардинал не всесильний. Панує інша субстанція. Зветься вона політична доля або просто фортуна. Вона примхлива і мстива. Інколи вона виявляється прикрою випадковістю, що ламає плани хитромудрих сірих кардиналів. Часом вона має цілком закономірний характер, а часом зовсім не-передбачуваний. Вона сміється над політиками, які уявляють себе богами. Вона веде справу так, як їй заманеться. А сиві історики і молоді політологи приписуватимуть заслуги чи помилки тій або тій особі, забуваючи про те, що ті просто безсилі перед політичною Долею і державною Фортуною.
А того вечора у будинку культури склозаводу виборчого округу NN зібралися переважно чоловіки – поважні і перелякані, лисі і з чубом, вусаті і безвусі, бундючні і невпевнені в собі, словом, усякі. Вони зібралися, щоб робити державну справу. Державну справу місцевого масштабу, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу Адаму Васильовичу Колосальному.
Керівник однієї з найбільших правоцентристських партій країни був типовим керівником однієї з правоцентристських партій країни. Хочемо уточнити термін «одна з найбільших правоцентриських партій країни». Якщо ви справді думаєте, що він означає великий бойовий загін на кшталт того, чим була комуністична партія, то ви помиляєтеся. Ті часи канули у безвість. Партія – це вже не об'єднання ідейних однодумців, це вже не каста, це вже не керівна роль. То що ж це таке?
Почнімо з аналогії. Престиж землевласника вимірюється кількістю землі, яку він має. Престиж кочівника – кількістю голів худоби. Але це трохи невдалі приклади. Не хочемо дражнити і без того дражливих політиків. Тож наведемо інше порівняння. Престиж колекціонера – в кількості і вартості експонатів. Престиж великого політика – в кількості і вартості членів партії, яку він очолює. Дуже важливо, щоб у колекції були особливо цінні екземпляри, тобто політики з ім'ям або з грішми. І ті, й інші – дуже потрібні партії.
Перші – політики з ім'ям – це ідеологи партії, речники партії, які прекрасно працюють язиком, роблять їй рекламу, створюють позитивний імідж партії. Вони, як правило, мають філологічну або історичну освіту і тонку, можна сказати, вразливу душу. Політики з ім'ям близько до серця приймають біди і незгоди народу. І вони готові говорити про це годинами. За гроші партії, що їх постачає друга частина дорогоцінних членів партії.
Отже, другі – це фінансисти партії, які прекрасно заробляють гроші, із задоволенням віддають їх партії за те, що вона, у свою чергу, робить їм рекламу або лобіює їхні інтереси. Вони мають найчастіше бухгалтерську освіту і дещо загрублу душу. Проте це їм не заважає теж близько до серця приймати біди і незгоди народу. Щоправда, вони не можуть правильно висловити оцю думку в своїх інтерв'ю, але це не зменшує їхньої цінності для партії.
Колосальний якраз був політиком з ім'ям. Він був особливо цінний у політичних дебатах, де, завдяки своїм риторичним здібностям, міг викрутитися з будь-якої ситуації і з гідністю пояснити всі політичні кроки партії, представивши поразки і промахи як великі досягнення.
Власник правоцентристської політичної колекції цінував Колосального, хоча й розумів, що той уже дещо застарів. Проте партії він був потрібен. Зараз Колосальний перебував у критичній ситуації. Треба було його підтримати. З цією метою в округ була направлена група аналітиків. З цією метою голова партії приїхав у містечко NN.
Неповний і без того невеликий зал відразу стривожив політика-колекціонера. Річ у тім, що парадокс політичної колекції полягає в її, так би мовити, змінній вартості: від результату виборів у цьому окремо взятому окрузі залежала і вартість Колосального. Якщо він виграє, він буде діамантом, а якщо програє – цирконієм, не вартим уваги поважного колекціонера.
Голова правоцентристської партії вовком поглядав на Колосального, на аналітиків. Настрій йому було зіпсовано. Проте як професіонал він зумів таки запалити вогник в серцях присутніх. Це був вогник причетності до долі держави, яка вирішується цими днями, у цьому містечку, в цьому районі.
Зустріч з виборцями йшла по колії, виробленій у ході кількарічної агітаційної роботи партії. Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович відчували, які вони аматори порівняно з відпрацьованим політичним механізмом. Чесно кажучи, декому стало соромно за те, що вони ув'язалися в боротьбу за місце в парламенті, а іншим – страшно, що всі їхні зусилля виявляться марними.
Хоч зустріч з головою правоцентристської партії не можна було назвати дуже вдалою, вона міцно вдарила по бойовому духу виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.
Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович мовчки ішли додому. їхній шлях пролягав через центральну площу, недалеко від якої знаходився міський будинок культури. Народ, простий народ, валом валив з концерту, трохи сп'янілий від співу Васнєцова-Паваротті. Особливо веселою була група товаришів, які на повний голос співали:
Сміються й плачуть солов'ї,
І б'ють піснями в груди!
Павло Іванович Печеніг,
Він депутатом буде!
– Яку пісню зіпсували! – прошипів Пашка і звернув у перший провулок, ховаючись від збудженої публіки. Його вже помалу стали впізнавати на вулиці.
– Чого там, – заспокоювала його мама. – В цьому є свій шарм.
Варфоломійович, зрозумівши слова Ідеї Іванівни як комплімент, похвалився:
– Це я придумав. І дав зятьку партійне завдання виконати пісню на завершення концерту.
Пашка похмуро мовчав. Його безцінна мамочка відчула, що ЇЇ сина починає опановувати самокритичний настрій, особливо загрозливий у нинішній ситуації.
Наступні слова Пашки переконали її в цьому:
– Мені так соромно! – мало не плачучи сказав він. – Чоловік працював на окрузі, боровся за незалежність, а я лізу зі своїм юнацьким запалом у серйозну справу, стаю йому на перешкоді. Смішно і гидко!
– Удома поговоримо, – тягла його за руку Ідея Іванівна.
– Ніяких розмов! – категорично заявив Павло Іванович. – Погралися – і досить!
– Я сказала: поговоримо вдома! – залізним голосом наполягала мама.
– Ну чого ти до мене ставишся, як до маленького! Я більше не буду тебе слухатись!
– Нарешті! – пожартувала Ідея Іванівна. – Я вже давно чекала цього моменту!
Тут утрутився в розмову Варфоломійович.
– Пашко, ти що, хочеш зрадити мене? Старого солдата? Ці слова були сказані надто голосно. Пашка перелякався:
– Варфоломійовичу, тихше! Поговоримо вдома!
– Не мавпуй мене! – уставила своє слово Ідея Іванівна. Варфоломійович рознервувався не на жарт. Він схопив
Пашку за барки і став трясти:
– Я ж тобі повірив, сучий ти сину! Тобі ж повірили тисячі людей! Невже/ги їх зрадиш?
– Варфоломійовичу, я не маю права! Я – нуль, я – ніхто!
– Ти – штрейкбрехер! Ось ти хто! Я то думав, що ти… – не добрав слів Варфоломійович. – А ти… – знову не закінчив він думки.
Ідея Іванівна силою запхала обох у дворик Тетяни Горошко.
– Я на тебе поставив. Бо вірив, що нарешті порядний хлопець буде там, нагорі!
– Варфоломійовичу, не сип мені сіль на рану!
– Чого ти нюні розпустив! Де той Пашка, якого я пізнав кілька місяців тому? Де він – самовпевнений, безстрашний, нахабнуватий, де він?
– Папуа! Нэту! – пожартувала по-грузинськи Ідея Іванівна і заштовхнула обох чоловіків у дім Тетяни Горошко.
– Варфоломійовичу! Ти не розумієш! Вибори – це як чистилище! Розумієш, я зараз немов голий!
– Ти – немов голий, а я – немов обпльований! – сказав Варфоломійович і для переконливості сплюнув.
– Тільки не тут! – скрикнула Ідея Іванівна і заштовхала чоловіків у зелену кімнату.
Там сидів дідусь і гойдався в кріслі з музичним пістолетом у руках.
Чоловіки продовжували сперечатися:
– Це – чистоплюйство! – обурювався Варфоломійович.
– Ні, це очищення! – кричав йому у відповідь Пашка.
– Іди ти зі своїм очищенням знаєш куди?
– Куди?
– У баню!
– І піду!
– І йди!
– І піду!
До кі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
Концертна зала міського будинку культури, переливаючись блискітками і сяючими очима публіки, була просто переповнена глядачами, запахами, емоціями, почуттями. Хол і сам зал були обліплені відомою вже вам милою наївною агіткою: «Сміються й плачуть солов'ї, а мій обранець – Печеніг…» І більше ні слова, ні натяку на вибори.
Була присутня на концерті і Маруся Калитка, яку співак витяг на сцену, заспівавши з нею в дуеті «Очі чорния» і шепнувши їй на вухо пропозицію завітати до нього у гримерну. Щоправда, у гримерну після концерту завітала і Любочка з птахоферми. Жінки мало не побилися. Перемогла Маруся Калитка. За що й отримала маленьке партійне виборче завдання.
– Все буде зроблено в ажурі! – запевнила Маруся Калитка і щаслива сіла за кермо свого колгоспного «бобіка», помчала наводити порядок у господарстві свого чоловіка.
Ображена Любочка закопилила губку і чекала свого фірмового птахофабричного мікроавтобусика на тротуарі. Аж тут біля неї різко загальмувала біла «Волга» з державними номерами і чоловіча рука з відглянцьованими нігтями і золотою «печаткою» замість обручки затягла її туди і мало не задушила в обіймах.
Однак усе це станеться пізніше. На концерті була плюсова температура і мажорний настрій.
У будинку культури склозаводу (нагадаємо, там, куди приїхав голова правоцентриської партії) була мінусова температура і мінорний настрій. Зустріч була зірвана. Ну, не так, щоб зовсім. Скажемо точніше – зустріч була підірвана. На ній зібрався специфічний контингент. Не будемо брехати, контингент був впливовим, але нечисленним. Тут був Калитка, директор склозаводу, директорка птахофабрики, активісти правих і деяких лівих партій. Разін не прийшов, однак представники райдержадміністрації там були. Тобто зібрався провінційний політичний бомонд. В останньому ряду сиділа Ідея Іванівна з сином у чорних окулярах. У першому ряду – Варфоломійович.
І тут для автора цих рядків настає дуже важкий час: як розповісти про цю нудну подію так, щоб ти, мій любий читачу, не заснув і не кинув читати роман? Спробуємо.
Зустріч була не більше і не менш нудною, аніж усі подібні акції. Чого гріха таїти, у природі існують любителі таких заходів. Вони просто ловлять кайф від цих зустрічей. Це стосується передусім чоловічої половини населення, хоча зрідка серед них можна надибати жінку-чиновницю або партійного діяча. Приходячи на зустріч з лідером партії або високим державним службовцем, людина уявляє себе причетною до державотворчої справи. Вона свято вірить, що доля батьківщини вирішується саме на таких публічних акціях, навіть не здогадуючись про те, що всі державні справи здійснюються в політичних кулуарах, що мають вигляд підземних катакомб, карту яких знають лише одиниці, королі катакомб. Ось ці люди насправді володіють ситуацією, а решта політиків і службовців лише наосліп блукають у тих катакомбах. Вони там гинуть, пропадають безслідно або успішно вибираються на світ божий, залежно від волі і бажання королів катакомб. У країнах пострадянського простору політичні публічні лідери мають меншу силу, аніж штурмани катакомб, яких ще з часів середньовічної Франції звуть сірими кардиналами.
Але і це ще не все. У політичному катакомбному житті сірий кардинал не всесильний. Панує інша субстанція. Зветься вона політична доля або просто фортуна. Вона примхлива і мстива. Інколи вона виявляється прикрою випадковістю, що ламає плани хитромудрих сірих кардиналів. Часом вона має цілком закономірний характер, а часом зовсім не-передбачуваний. Вона сміється над політиками, які уявляють себе богами. Вона веде справу так, як їй заманеться. А сиві історики і молоді політологи приписуватимуть заслуги чи помилки тій або тій особі, забуваючи про те, що ті просто безсилі перед політичною Долею і державною Фортуною.
А того вечора у будинку культури склозаводу виборчого округу NN зібралися переважно чоловіки – поважні і перелякані, лисі і з чубом, вусаті і безвусі, бундючні і невпевнені в собі, словом, усякі. Вони зібралися, щоб робити державну справу. Державну справу місцевого масштабу, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу Адаму Васильовичу Колосальному.
Керівник однієї з найбільших правоцентристських партій країни був типовим керівником однієї з правоцентристських партій країни. Хочемо уточнити термін «одна з найбільших правоцентриських партій країни». Якщо ви справді думаєте, що він означає великий бойовий загін на кшталт того, чим була комуністична партія, то ви помиляєтеся. Ті часи канули у безвість. Партія – це вже не об'єднання ідейних однодумців, це вже не каста, це вже не керівна роль. То що ж це таке?
Почнімо з аналогії. Престиж землевласника вимірюється кількістю землі, яку він має. Престиж кочівника – кількістю голів худоби. Але це трохи невдалі приклади. Не хочемо дражнити і без того дражливих політиків. Тож наведемо інше порівняння. Престиж колекціонера – в кількості і вартості експонатів. Престиж великого політика – в кількості і вартості членів партії, яку він очолює. Дуже важливо, щоб у колекції були особливо цінні екземпляри, тобто політики з ім'ям або з грішми. І ті, й інші – дуже потрібні партії.
Перші – політики з ім'ям – це ідеологи партії, речники партії, які прекрасно працюють язиком, роблять їй рекламу, створюють позитивний імідж партії. Вони, як правило, мають філологічну або історичну освіту і тонку, можна сказати, вразливу душу. Політики з ім'ям близько до серця приймають біди і незгоди народу. І вони готові говорити про це годинами. За гроші партії, що їх постачає друга частина дорогоцінних членів партії.
Отже, другі – це фінансисти партії, які прекрасно заробляють гроші, із задоволенням віддають їх партії за те, що вона, у свою чергу, робить їм рекламу або лобіює їхні інтереси. Вони мають найчастіше бухгалтерську освіту і дещо загрублу душу. Проте це їм не заважає теж близько до серця приймати біди і незгоди народу. Щоправда, вони не можуть правильно висловити оцю думку в своїх інтерв'ю, але це не зменшує їхньої цінності для партії.
Колосальний якраз був політиком з ім'ям. Він був особливо цінний у політичних дебатах, де, завдяки своїм риторичним здібностям, міг викрутитися з будь-якої ситуації і з гідністю пояснити всі політичні кроки партії, представивши поразки і промахи як великі досягнення.
Власник правоцентристської політичної колекції цінував Колосального, хоча й розумів, що той уже дещо застарів. Проте партії він був потрібен. Зараз Колосальний перебував у критичній ситуації. Треба було його підтримати. З цією метою в округ була направлена група аналітиків. З цією метою голова партії приїхав у містечко NN.
Неповний і без того невеликий зал відразу стривожив політика-колекціонера. Річ у тім, що парадокс політичної колекції полягає в її, так би мовити, змінній вартості: від результату виборів у цьому окремо взятому окрузі залежала і вартість Колосального. Якщо він виграє, він буде діамантом, а якщо програє – цирконієм, не вартим уваги поважного колекціонера.
Голова правоцентристської партії вовком поглядав на Колосального, на аналітиків. Настрій йому було зіпсовано. Проте як професіонал він зумів таки запалити вогник в серцях присутніх. Це був вогник причетності до долі держави, яка вирішується цими днями, у цьому містечку, в цьому районі.
Зустріч з виборцями йшла по колії, виробленій у ході кількарічної агітаційної роботи партії. Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович відчували, які вони аматори порівняно з відпрацьованим політичним механізмом. Чесно кажучи, декому стало соромно за те, що вони ув'язалися в боротьбу за місце в парламенті, а іншим – страшно, що всі їхні зусилля виявляться марними.
Хоч зустріч з головою правоцентристської партії не можна було назвати дуже вдалою, вона міцно вдарила по бойовому духу виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.
Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович мовчки ішли додому. їхній шлях пролягав через центральну площу, недалеко від якої знаходився міський будинок культури. Народ, простий народ, валом валив з концерту, трохи сп'янілий від співу Васнєцова-Паваротті. Особливо веселою була група товаришів, які на повний голос співали:
Сміються й плачуть солов'ї,
І б'ють піснями в груди!
Павло Іванович Печеніг,
Він депутатом буде!
– Яку пісню зіпсували! – прошипів Пашка і звернув у перший провулок, ховаючись від збудженої публіки. Його вже помалу стали впізнавати на вулиці.
– Чого там, – заспокоювала його мама. – В цьому є свій шарм.
Варфоломійович, зрозумівши слова Ідеї Іванівни як комплімент, похвалився:
– Це я придумав. І дав зятьку партійне завдання виконати пісню на завершення концерту.
Пашка похмуро мовчав. Його безцінна мамочка відчула, що ЇЇ сина починає опановувати самокритичний настрій, особливо загрозливий у нинішній ситуації.
Наступні слова Пашки переконали її в цьому:
– Мені так соромно! – мало не плачучи сказав він. – Чоловік працював на окрузі, боровся за незалежність, а я лізу зі своїм юнацьким запалом у серйозну справу, стаю йому на перешкоді. Смішно і гидко!
– Удома поговоримо, – тягла його за руку Ідея Іванівна.
– Ніяких розмов! – категорично заявив Павло Іванович. – Погралися – і досить!
– Я сказала: поговоримо вдома! – залізним голосом наполягала мама.
– Ну чого ти до мене ставишся, як до маленького! Я більше не буду тебе слухатись!
– Нарешті! – пожартувала Ідея Іванівна. – Я вже давно чекала цього моменту!
Тут утрутився в розмову Варфоломійович.
– Пашко, ти що, хочеш зрадити мене? Старого солдата? Ці слова були сказані надто голосно. Пашка перелякався:
– Варфоломійовичу, тихше! Поговоримо вдома!
– Не мавпуй мене! – уставила своє слово Ідея Іванівна. Варфоломійович рознервувався не на жарт. Він схопив
Пашку за барки і став трясти:
– Я ж тобі повірив, сучий ти сину! Тобі ж повірили тисячі людей! Невже/ги їх зрадиш?
– Варфоломійовичу, я не маю права! Я – нуль, я – ніхто!
– Ти – штрейкбрехер! Ось ти хто! Я то думав, що ти… – не добрав слів Варфоломійович. – А ти… – знову не закінчив він думки.
Ідея Іванівна силою запхала обох у дворик Тетяни Горошко.
– Я на тебе поставив. Бо вірив, що нарешті порядний хлопець буде там, нагорі!
– Варфоломійовичу, не сип мені сіль на рану!
– Чого ти нюні розпустив! Де той Пашка, якого я пізнав кілька місяців тому? Де він – самовпевнений, безстрашний, нахабнуватий, де він?
– Папуа! Нэту! – пожартувала по-грузинськи Ідея Іванівна і заштовхнула обох чоловіків у дім Тетяни Горошко.
– Варфоломійовичу! Ти не розумієш! Вибори – це як чистилище! Розумієш, я зараз немов голий!
– Ти – немов голий, а я – немов обпльований! – сказав Варфоломійович і для переконливості сплюнув.
– Тільки не тут! – скрикнула Ідея Іванівна і заштовхала чоловіків у зелену кімнату.
Там сидів дідусь і гойдався в кріслі з музичним пістолетом у руках.
Чоловіки продовжували сперечатися:
– Це – чистоплюйство! – обурювався Варфоломійович.
– Ні, це очищення! – кричав йому у відповідь Пашка.
– Іди ти зі своїм очищенням знаєш куди?
– Куди?
– У баню!
– І піду!
– І йди!
– І піду!
До кі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24