Все для ванны, рекомендую
дпільного політика. Він не розумів: чому аплодує зал? Чому в бабусь у першому ряду котяться сльози? Чому в молодиць схвильовано піднімаються й опускаються груди? Чому молоді дівчата зашарілися? Він цього не розумів. Та й куди йому! Бідняточко! Природа так обділила його!
А справа простіша від простого: наш молодий герой говорив слухачам те, що вони хотіли почути. Народові хотілося чогось романтичного, рожевого і пухнатого. І народ це отримав.
Дивна логіка масової психології. її посилено вивчають у Гарварді, Оксфорді й Сорбонні знамениті вчені. А в маленькому провінційному містечку країни пострадянського простору логіку масової психології ніколи не вивчали. Проте які блискучі результати! Павла Івановича Печеніга не відпускали зі сцени. Йому аплодували стоячи. (Скажемо по секрету, тут доклав своєї руки народний іміджмейкер і заслужений промоутер пострадянського простору, який штучно спровокував два-три шквали оплесків, а решта вже полилася автоматично. Крім того, наш молодий герой виявився неабияким гіпнотизером. «Просто Девід Коперфільд!» – сказав би той самий народний іміджмейкер).
Група підтримки молодого кандидата в народні депутати Павла Івановича Печеніга вийшла із залу на піднесенні й подалася в той самий дім з рожами на простирадлі, з дідусем у кріслі-гойдалці, із запахом яблук і поточеного шашелем дерева в коридорі, і з милими старосвітськими фотографіями на стінах. Там на них чекав милий український стіл і мила українська переїдальна і перепивальна традиція.
Однак усі, хто сидів за столом, від українців до неукраїнців, намагалися не зурочити сьогоднішній успіх зустрічі, тож трималися строго, хоча це їм вдавалося нелегко. Усі добре усвідомлювали важливість моменту: адже до виборів, а точніше до першого туру, лишалося кілька днів.
І, хоч як дивно, якраз від цього часу й починаються справжні пригоди політичних авантюристів.
Наступного ранку всі стовпи районного містечка були обліплені карикатурою: з малинової «Победи» визирало п'ять мордяк: пташеня з жовтим дзьобом і з пляшечкою молока (що символізувало Печеніга), старий облізлий пес (тобто Варфоломійович) із ветеранськими колодками в зубах, пихатий індик з метеликом на шиї (ви вже здогадалися, що це Васнецов) і божевільний дідусь з пістолетом в одній руці і чупа-чупсом а-ля Тетяна Ларіна – в другій. Над усією цією, треба визнати, бездоганно намальованою веселою картинкою було написано: «Політ над гніздом зозулі». А під картинкою: «І ви збираєтеся голосувати за Печеніга?»
Варфоломійович о сьомій ранку вже знав про провокацію. Йому повідомили активісти Ради ветеранів, що страждають на безсоння. Він вилетів зі своєї землянки і заходився несамовито зривати афішки. Але їх було море… Вже й люди почали виходити з будинків і, хоч і поспішали на роботу, проте зупинялися біля листівок, читали і сміялися. Варфоломійович заховався в під'їзді будинку і… м'яко кажучи, говорив погані слова, тобто матюкався.
Він прибіг до землянки і став будити й розштурхувати Пашку і зятька, які солодко спали після вчорашнього «відзначення» успіху в Тетяни Горошко. Пашині родичі і знайомі поки що лишилися там.
«Хлопці», нічого не розуміючи, протирали очі. Варфоломійович тикав їм під носа листівки. Пашка прочитав і… Що би думали, дорогі мої читачі? Він засміявся! Паваротті прочитав і розреготався. Потім узяв червоний олівець, наслинив його і повільно великими літерами внизу листівки написав: «Так!» І молоді чоловіки просто захлинулися від сміху.
Варфоломійович дивився на них, як учора дивився на Печеніга М.Разін, – з видовженим обличчям, – і перетравлював інформацію. Спершу на його неголеному обличчі був вираз глибокого осуду. Однак згодом його осяйнула геніальна (головне – нестандартна) думка. Він прожогом кинувся із землянки. Через годину на всіх листівках внизу червоним фломастером твердими руками пенсіонерів було приписано «ТАК!»
Тож листівка тепер мала вигляд: «Політ над гніздом зозулі (Мало хто пам'ятав у місті, що йдеться про божевільню). І ви збираєтесь голосувати за Печеніга? Так!!!»
Варфоломійович з приводу успішно проведеної операції дозволив собі удруге за виборчу кампанію сто грамів, дозволив собі поплескати по плечу Паваротті, проте провести ніч з Танькою поки що не дозволив. Наївняк ти, Варфоломійовичу! Твоєму зятькові Танька вже й не була потрібна. Адже тут розгортається театр, про який він мріяв усе життя! Будучи людиною азартною, Васнецов-Паваротті відчув шал перегонів і приєднався до кола виборчих наркоманів.
Наступного дня малинова «Победа», охрещена в народі «Польотом над гніздом зозулі», на борту з виключно чоловічим складом (Варфоломійович, дідусь, Павло Іванович і Васнєцов-Паваротті) вирушила «охмуряти» Калитку, місцевого голову колишнього колгоспу, а нині голову акціонерного товариства, який контролював поведінку більше п'яти тисяч виборців. Це була фігура, яку не можна скидати з шахової дошки. Тим більше, що він тримав у кулаку багатьох інших голів акціонерних товариств, а з ними і ще кілька тисяч голосів.
І група підтримки молодого кандидата в народні депутати вирушила до Калитки. Як годиться, з поклоном. І з могоричем. Про могороч попіклувався дядечко Ґіві. Калитка прийняв ходоків у «кабінеті» свого власного ресторанчика на околиці одного із своїх сіл пізно ввечері. Під покривом ночі. Чому пізно ввечері? А тому, що Калитка теж був людиною. І він теж залежав тією чи тією мірою від начальства. Тобто від М.Разіна. Навіщо тому знати про відвідини конкурента?
Розмова не в'язалася. Варфоломійович крутився, як муха в окропі, проте хазяїн мовчки наминав свої ж закуски. Павло Іванович, мудро оцінюючи ситуацію, моргнув Паваротті, і той припер з машини ящик вірменського коньяку.
Калитка повеселішав. І став активніше працювати щелепами. Відкоркували пляшку, і кабінетом поширився специфічний аромат. Хазяїн вдихнув його чутливими ніздрями і спитав:
– Ну то що, хлопці, які ваші шанси?
Лід рушив! – подумав Павло Іванович, а вголос сказав:
– На нашому боці удача і симпатія виборців.
– До с… (перепрошую, дорогі мої читачі) ваша симпатія виборців! Ви що, з печі впали? Що, не знаєте, як робляться сьогодні вибори?
– Та, здогадуємося…
– Здьога-адуємося, – перекривив їх Калитка. – Конкретніше давайте, конкретніше! Що ви мені можете запропонувати, крім «симпатії виборців»?
Члени групи підтримки замислилися. Але ж вони тундра безпросвітна! Темнота! Поки що не здогадуються, про що йдеться.
– Лобіювання у парламенті, – розумно прорік Павло Іванович, дещо вагаючись.
– Та у мене свій лоб, слава богу, проб'є яку хочеш стіну! – пожартував по-сільському Калитка. – Ви мені по суті! Конкретніше!
Здається, Васнецов здогадався і шепнув на вухо Пашці: «Кажется, он на бабки намекает!»
– Якщо кажеться, то хреститись треба! – почувши шепіт, грубо сказав Калитка. – Але взагалі-то правильно мислите, товариші… правильно!
– А-а-а! – в один голос сказала трійця чоловіків (четвертий – дідусь вже солодко спав у машині) і перезирнулася: таке в їхні плани не входило.
Калитка незворушно наминав голубці й роздивлявся ошелешених співрозмовників. Він ніяк не міг зробити для себе висновок. Хто перед ним: політики, на яких можна ставити, чи авантюристи?
Павло Іванович зосередився і прорік другу розумну фразу.
– Пане Калитко, я Вас зроблю головою райдержадміні-страції.
Калитка розреготався:
– Оце насмішив! Ти – мене… Синку, тобі хвости коровам крутити на моїй фермі, а не робити мене головою райдерж-адміністрації! О-хо-хо! Ну таки насмішив!
– Я – племінник віце-прем'єра, – похмуро сказав Павло Іванович і почервонів. Бо збрехав. Не був він племінником, а лише знайомим кума його сусіда, і не віце-прем'єра, а одного з екс-віце-прем'єрів.
Калитка стрепенувся. Голови колишніх колгоспів, як правило, поважають державну ієрархію. Він кахикнув і сказав:
– А воно мені й не треба. Я тут сам собі хазяїн, а там буду попихачем у віце-прем'єрів…
Розмова і далі не йшла. Калитка сьорбав борщ. Іншим разом гості б здивувалися: чому він після «другого» їсть борщ. Однак зараз їм було не до того. Вони продовжували колупати закуски.
Треба було б зібратися і поїхати, але жалко було лишати ящик коньяку. Вони сиділи і думали, як би забрати коньяк і водночас якомога інтелігентніше вибратися із цієї ситуації.
І раптом блискучого гравця й артиста-авантюриста Вас-нєцова-Паваротті осяйнуло. Він лукаво всміхнувся і, демонстративно заглядаючи у вічі Калитці, спитав:
– А ведь, милейший Петр Иванович, вы же не питаєте особой любви к Разину? Вы, небось, и сами бы приплатили нам, чтобы мы посадили его в лужу? Не так ли, дражайший?
Калитка побуряковів і опустив очі в тарілку з варениками і шкварками.
Авантюра вдалася. Васнєцов-Паваротті увійшов в азарт:
– Слушайте сюда, Петр Иванович. Послушайте опытней-шого игрока. И очень внимательно.
Відомий співак розклав усе по поличках: Колосальний – день учорашній, та й приївся він виборцеві. Це раз. Хоча свої десять процентів він візьме. Божевільного Граніна теж скидаємо з балансу. Це два. Цей нехай радіє, якщо за нього проголосують дружина і теща. Чотирьох самураїв із уламків партій також не беремо до уваги. Це три, чотири, п'ять і шість і приблизно 10-15 процентів. Так. Хто у нас залишається? Цей, комуніст. Ну, він би сам міг набрати у нас на окрузі в першому турі процентів тридцять. Якби не було Варфоломійовича. Він відірвав від нього всі ветерансько-пенсійні голоси. Ну, майже всі. Йому даємо десять, максимум п'ятнадцять процентів. І що ж лишається? Залишається Печеніг і Разін. І 60-70 процентів. Як будемо їх ділити?
Васнецов загадково посміхнувся.
Калитка підняв налиті кров'ю волові очі і втупився у Васнєцова-Паваротті. Варфоломійович із захватом дивився на зятька. Павло Іванович усміхався.
Васнецов продовжив: якби наш народ жив за законами, то 50 процентів чесно заробив би Пашка. Молодий, гарний, чарівний, розумний і перспективний. Чим не депутат! А головне, виборцю він дуже полюбився. Майже всі села об'їздив! Це не жарт! Але поки що країна у нас живе за звичаєм, і тому вибори – це не те, як проголосував виборець, а як підрахувала виборча комісія. З цієї точки зору, звісно, Разін у вигіднішому становищі. Тут він може відхопити всі 40 процентів… Якщо, звичайно, йому не стати на заваді…
Останні слова були сказані з особливим акцентом, з особливою загадковістю, таємничістю. Колишній голова колишнього колгоспу, а нині голова акціонерного товариства «Промінь» Петро Іванович Калитка перестав жувати. Він уп'явся воловим оком на Васнєцова-Паваротті, а той замовк і почав їсти холодний борщ. До борщу приклалися не менш заінтриговані, аніж Калитка, Варфоломійович і Печеніг.
Калитка терпляче чекав, поки Васнєцов-Паваротті доїсть борщ. А той їв повільно, з апетитом, розтягуючи задоволення, граючи на нервах гравця-опонента, тобто Калитки. Нарешті той зрозумів, що досвічений гравець сказав усе. А головна фраза в цьому «всьому» – це: «Якщо йому, звичайно, не стати на заваді…».
Це означало: просто чесно перерахувати голоси.
Паваротті артистично взяв коньяк і сказав тост:
– За чесні вибори!
Усі по-змовницьки чокнулися, і їсти стало веселіше. Наші відвідувачі дійшли і до голубців, і до вареників зі шкварками. Виявилося, що в гостей апетит не гірший, аніж у колишнього голови колишнього колгоспу.
У принципі, якщо хтось розуміється на підтекстах, натяках і мигах, то зрозуміє, що справу було зроблено. Навіть до Варфоломійовича це дійшло. Тож розмова полилася дуже невимушена про зовсім відсторонені речі, як, наприклад, про надої молока в корів, яких виганяють на пашу, а не тримають у корівниках.
Була вже дуже пізня година, коли в кабінет приватного ресторану увірвалася, мов фурія, огрядна жінка із здоровим буряковим кольором обличчя, із золотими «циганськими» сережками у вухах, золотими зубами і «цвітастій», як кажуть у народі, хустці на плечах. Уже з порога вона заверещала несамовитим голосом:
– Ах ти гад такий-розтакий! Неакур-ратіст проклятий! (Яка цікава мова, – подумав Печеніг). Я його жду-визираю, уже собі всі очі видивила, а він тут коньяки хлище!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
А справа простіша від простого: наш молодий герой говорив слухачам те, що вони хотіли почути. Народові хотілося чогось романтичного, рожевого і пухнатого. І народ це отримав.
Дивна логіка масової психології. її посилено вивчають у Гарварді, Оксфорді й Сорбонні знамениті вчені. А в маленькому провінційному містечку країни пострадянського простору логіку масової психології ніколи не вивчали. Проте які блискучі результати! Павла Івановича Печеніга не відпускали зі сцени. Йому аплодували стоячи. (Скажемо по секрету, тут доклав своєї руки народний іміджмейкер і заслужений промоутер пострадянського простору, який штучно спровокував два-три шквали оплесків, а решта вже полилася автоматично. Крім того, наш молодий герой виявився неабияким гіпнотизером. «Просто Девід Коперфільд!» – сказав би той самий народний іміджмейкер).
Група підтримки молодого кандидата в народні депутати Павла Івановича Печеніга вийшла із залу на піднесенні й подалася в той самий дім з рожами на простирадлі, з дідусем у кріслі-гойдалці, із запахом яблук і поточеного шашелем дерева в коридорі, і з милими старосвітськими фотографіями на стінах. Там на них чекав милий український стіл і мила українська переїдальна і перепивальна традиція.
Однак усі, хто сидів за столом, від українців до неукраїнців, намагалися не зурочити сьогоднішній успіх зустрічі, тож трималися строго, хоча це їм вдавалося нелегко. Усі добре усвідомлювали важливість моменту: адже до виборів, а точніше до першого туру, лишалося кілька днів.
І, хоч як дивно, якраз від цього часу й починаються справжні пригоди політичних авантюристів.
Наступного ранку всі стовпи районного містечка були обліплені карикатурою: з малинової «Победи» визирало п'ять мордяк: пташеня з жовтим дзьобом і з пляшечкою молока (що символізувало Печеніга), старий облізлий пес (тобто Варфоломійович) із ветеранськими колодками в зубах, пихатий індик з метеликом на шиї (ви вже здогадалися, що це Васнецов) і божевільний дідусь з пістолетом в одній руці і чупа-чупсом а-ля Тетяна Ларіна – в другій. Над усією цією, треба визнати, бездоганно намальованою веселою картинкою було написано: «Політ над гніздом зозулі». А під картинкою: «І ви збираєтеся голосувати за Печеніга?»
Варфоломійович о сьомій ранку вже знав про провокацію. Йому повідомили активісти Ради ветеранів, що страждають на безсоння. Він вилетів зі своєї землянки і заходився несамовито зривати афішки. Але їх було море… Вже й люди почали виходити з будинків і, хоч і поспішали на роботу, проте зупинялися біля листівок, читали і сміялися. Варфоломійович заховався в під'їзді будинку і… м'яко кажучи, говорив погані слова, тобто матюкався.
Він прибіг до землянки і став будити й розштурхувати Пашку і зятька, які солодко спали після вчорашнього «відзначення» успіху в Тетяни Горошко. Пашині родичі і знайомі поки що лишилися там.
«Хлопці», нічого не розуміючи, протирали очі. Варфоломійович тикав їм під носа листівки. Пашка прочитав і… Що би думали, дорогі мої читачі? Він засміявся! Паваротті прочитав і розреготався. Потім узяв червоний олівець, наслинив його і повільно великими літерами внизу листівки написав: «Так!» І молоді чоловіки просто захлинулися від сміху.
Варфоломійович дивився на них, як учора дивився на Печеніга М.Разін, – з видовженим обличчям, – і перетравлював інформацію. Спершу на його неголеному обличчі був вираз глибокого осуду. Однак згодом його осяйнула геніальна (головне – нестандартна) думка. Він прожогом кинувся із землянки. Через годину на всіх листівках внизу червоним фломастером твердими руками пенсіонерів було приписано «ТАК!»
Тож листівка тепер мала вигляд: «Політ над гніздом зозулі (Мало хто пам'ятав у місті, що йдеться про божевільню). І ви збираєтесь голосувати за Печеніга? Так!!!»
Варфоломійович з приводу успішно проведеної операції дозволив собі удруге за виборчу кампанію сто грамів, дозволив собі поплескати по плечу Паваротті, проте провести ніч з Танькою поки що не дозволив. Наївняк ти, Варфоломійовичу! Твоєму зятькові Танька вже й не була потрібна. Адже тут розгортається театр, про який він мріяв усе життя! Будучи людиною азартною, Васнецов-Паваротті відчув шал перегонів і приєднався до кола виборчих наркоманів.
Наступного дня малинова «Победа», охрещена в народі «Польотом над гніздом зозулі», на борту з виключно чоловічим складом (Варфоломійович, дідусь, Павло Іванович і Васнєцов-Паваротті) вирушила «охмуряти» Калитку, місцевого голову колишнього колгоспу, а нині голову акціонерного товариства, який контролював поведінку більше п'яти тисяч виборців. Це була фігура, яку не можна скидати з шахової дошки. Тим більше, що він тримав у кулаку багатьох інших голів акціонерних товариств, а з ними і ще кілька тисяч голосів.
І група підтримки молодого кандидата в народні депутати вирушила до Калитки. Як годиться, з поклоном. І з могоричем. Про могороч попіклувався дядечко Ґіві. Калитка прийняв ходоків у «кабінеті» свого власного ресторанчика на околиці одного із своїх сіл пізно ввечері. Під покривом ночі. Чому пізно ввечері? А тому, що Калитка теж був людиною. І він теж залежав тією чи тією мірою від начальства. Тобто від М.Разіна. Навіщо тому знати про відвідини конкурента?
Розмова не в'язалася. Варфоломійович крутився, як муха в окропі, проте хазяїн мовчки наминав свої ж закуски. Павло Іванович, мудро оцінюючи ситуацію, моргнув Паваротті, і той припер з машини ящик вірменського коньяку.
Калитка повеселішав. І став активніше працювати щелепами. Відкоркували пляшку, і кабінетом поширився специфічний аромат. Хазяїн вдихнув його чутливими ніздрями і спитав:
– Ну то що, хлопці, які ваші шанси?
Лід рушив! – подумав Павло Іванович, а вголос сказав:
– На нашому боці удача і симпатія виборців.
– До с… (перепрошую, дорогі мої читачі) ваша симпатія виборців! Ви що, з печі впали? Що, не знаєте, як робляться сьогодні вибори?
– Та, здогадуємося…
– Здьога-адуємося, – перекривив їх Калитка. – Конкретніше давайте, конкретніше! Що ви мені можете запропонувати, крім «симпатії виборців»?
Члени групи підтримки замислилися. Але ж вони тундра безпросвітна! Темнота! Поки що не здогадуються, про що йдеться.
– Лобіювання у парламенті, – розумно прорік Павло Іванович, дещо вагаючись.
– Та у мене свій лоб, слава богу, проб'є яку хочеш стіну! – пожартував по-сільському Калитка. – Ви мені по суті! Конкретніше!
Здається, Васнецов здогадався і шепнув на вухо Пашці: «Кажется, он на бабки намекает!»
– Якщо кажеться, то хреститись треба! – почувши шепіт, грубо сказав Калитка. – Але взагалі-то правильно мислите, товариші… правильно!
– А-а-а! – в один голос сказала трійця чоловіків (четвертий – дідусь вже солодко спав у машині) і перезирнулася: таке в їхні плани не входило.
Калитка незворушно наминав голубці й роздивлявся ошелешених співрозмовників. Він ніяк не міг зробити для себе висновок. Хто перед ним: політики, на яких можна ставити, чи авантюристи?
Павло Іванович зосередився і прорік другу розумну фразу.
– Пане Калитко, я Вас зроблю головою райдержадміні-страції.
Калитка розреготався:
– Оце насмішив! Ти – мене… Синку, тобі хвости коровам крутити на моїй фермі, а не робити мене головою райдерж-адміністрації! О-хо-хо! Ну таки насмішив!
– Я – племінник віце-прем'єра, – похмуро сказав Павло Іванович і почервонів. Бо збрехав. Не був він племінником, а лише знайомим кума його сусіда, і не віце-прем'єра, а одного з екс-віце-прем'єрів.
Калитка стрепенувся. Голови колишніх колгоспів, як правило, поважають державну ієрархію. Він кахикнув і сказав:
– А воно мені й не треба. Я тут сам собі хазяїн, а там буду попихачем у віце-прем'єрів…
Розмова і далі не йшла. Калитка сьорбав борщ. Іншим разом гості б здивувалися: чому він після «другого» їсть борщ. Однак зараз їм було не до того. Вони продовжували колупати закуски.
Треба було б зібратися і поїхати, але жалко було лишати ящик коньяку. Вони сиділи і думали, як би забрати коньяк і водночас якомога інтелігентніше вибратися із цієї ситуації.
І раптом блискучого гравця й артиста-авантюриста Вас-нєцова-Паваротті осяйнуло. Він лукаво всміхнувся і, демонстративно заглядаючи у вічі Калитці, спитав:
– А ведь, милейший Петр Иванович, вы же не питаєте особой любви к Разину? Вы, небось, и сами бы приплатили нам, чтобы мы посадили его в лужу? Не так ли, дражайший?
Калитка побуряковів і опустив очі в тарілку з варениками і шкварками.
Авантюра вдалася. Васнєцов-Паваротті увійшов в азарт:
– Слушайте сюда, Петр Иванович. Послушайте опытней-шого игрока. И очень внимательно.
Відомий співак розклав усе по поличках: Колосальний – день учорашній, та й приївся він виборцеві. Це раз. Хоча свої десять процентів він візьме. Божевільного Граніна теж скидаємо з балансу. Це два. Цей нехай радіє, якщо за нього проголосують дружина і теща. Чотирьох самураїв із уламків партій також не беремо до уваги. Це три, чотири, п'ять і шість і приблизно 10-15 процентів. Так. Хто у нас залишається? Цей, комуніст. Ну, він би сам міг набрати у нас на окрузі в першому турі процентів тридцять. Якби не було Варфоломійовича. Він відірвав від нього всі ветерансько-пенсійні голоси. Ну, майже всі. Йому даємо десять, максимум п'ятнадцять процентів. І що ж лишається? Залишається Печеніг і Разін. І 60-70 процентів. Як будемо їх ділити?
Васнецов загадково посміхнувся.
Калитка підняв налиті кров'ю волові очі і втупився у Васнєцова-Паваротті. Варфоломійович із захватом дивився на зятька. Павло Іванович усміхався.
Васнецов продовжив: якби наш народ жив за законами, то 50 процентів чесно заробив би Пашка. Молодий, гарний, чарівний, розумний і перспективний. Чим не депутат! А головне, виборцю він дуже полюбився. Майже всі села об'їздив! Це не жарт! Але поки що країна у нас живе за звичаєм, і тому вибори – це не те, як проголосував виборець, а як підрахувала виборча комісія. З цієї точки зору, звісно, Разін у вигіднішому становищі. Тут він може відхопити всі 40 процентів… Якщо, звичайно, йому не стати на заваді…
Останні слова були сказані з особливим акцентом, з особливою загадковістю, таємничістю. Колишній голова колишнього колгоспу, а нині голова акціонерного товариства «Промінь» Петро Іванович Калитка перестав жувати. Він уп'явся воловим оком на Васнєцова-Паваротті, а той замовк і почав їсти холодний борщ. До борщу приклалися не менш заінтриговані, аніж Калитка, Варфоломійович і Печеніг.
Калитка терпляче чекав, поки Васнєцов-Паваротті доїсть борщ. А той їв повільно, з апетитом, розтягуючи задоволення, граючи на нервах гравця-опонента, тобто Калитки. Нарешті той зрозумів, що досвічений гравець сказав усе. А головна фраза в цьому «всьому» – це: «Якщо йому, звичайно, не стати на заваді…».
Це означало: просто чесно перерахувати голоси.
Паваротті артистично взяв коньяк і сказав тост:
– За чесні вибори!
Усі по-змовницьки чокнулися, і їсти стало веселіше. Наші відвідувачі дійшли і до голубців, і до вареників зі шкварками. Виявилося, що в гостей апетит не гірший, аніж у колишнього голови колишнього колгоспу.
У принципі, якщо хтось розуміється на підтекстах, натяках і мигах, то зрозуміє, що справу було зроблено. Навіть до Варфоломійовича це дійшло. Тож розмова полилася дуже невимушена про зовсім відсторонені речі, як, наприклад, про надої молока в корів, яких виганяють на пашу, а не тримають у корівниках.
Була вже дуже пізня година, коли в кабінет приватного ресторану увірвалася, мов фурія, огрядна жінка із здоровим буряковим кольором обличчя, із золотими «циганськими» сережками у вухах, золотими зубами і «цвітастій», як кажуть у народі, хустці на плечах. Уже з порога вона заверещала несамовитим голосом:
– Ах ти гад такий-розтакий! Неакур-ратіст проклятий! (Яка цікава мова, – подумав Печеніг). Я його жду-визираю, уже собі всі очі видивила, а він тут коньяки хлище!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24