Проте Тетяні Фрідріхівні цей комплімент сподобався. І це трохи виправдало нашого молодого героя в очах її батька.
– Тату, ти не заперечуєш? – насторожено поглянула на нього донька.
Варфоломійович скорчив гримасу невдоволення:
– Ти ж – язиката Хвеська! Всьому місту враз вибовкаєш усі воєнні таємниці!
– Клянусь, татку, я мовчатиму, як риба!
– Я сказав: ні! – строго сказав батько. – Ти – находка для шпійона! Нам потрібен підпільний штаб, а не базар.
Тут утрутилася в розмову матінка і благальним голосом сказала:
– Ну, Фрідя!
«Фрідею» дружина називала чоловіка у виняткові, можна сказати, найінтимніші хвилини життя. А оскільки ті хвилини дещо стерлися з пам'яті старого солдата, то, почувши лоскітливо-грайливе «Фрідя», він якось аж до непристойності швидко здався:
– Добре. Вговорили! Тільки слухайте сюди. Все має проходити в умовах глибокої конспірації. Ясно?
– Ясно!
– Пароль: «А що у вас із нових надходжень?» Ясно?
– Ясно!
Варфоломійович трохи заспокоївся. Пиріжки з яблуками були якраз тим, чого йому бракувало в цей момент для повного щастя. Він наминав їх, проте не забував про справу.
– Танько, що там з пресою?
– Погано, тату. Всі бояться. У них вказівка друкувати лише про Колосального і про Разіна.
– Фашисти, – заходили жовна на худому обличчі старого ветерана.
– Але я, – зробила багатозначну паузу Тетяна Фрідріхівна і лукаво поглянула на молодого кандидата в депутати. – Я домовилася з радіо.
Похмурий Варфоломійович напружено думав. У Леніна була «Іскра». А в них що? Без «Іскри» діла не буде. Треба щось робити.

Почалися виборчі будні. Ні, щось не так. Вибори – це ні в якому разі не будні. Вибори – це екстрим. Вибори – це адреналін. Вибори – це людські перегони. Вибори – це м'ясорубка. Тож переінакшимо нашу фразу на: розпочався виборчий марафон. Оскільки округ був сільський, то тут методика виборчої кампанії дещо інша, ніж у місті. Головна ідея виборчої кампанії в сільському окрузі – «від села до села». Це, звичайно, не для всіх. Лише для чесних кандидатів. Для нечесних – тактика інша: від голови колгоспу до голови колгоспу, від голови сільради – до голови сільради. Або можна просто зібрати всіх разом до себе в кабінет і, залежно від їхньої поведінки, – або поставити великий могорич, або поставити велику клізму. Таким є звичаєве право країн пострадянського простору.
Але наш герой не такий. Він – ідеаліст. Він вірить у демократію і вірить у чесні вибори. Друже, а ти віриш у чесні вибори? Питання, здається, риторичне. Але зараз мова не про те.
У землянці висіла географічна карта району – виборчого округу молодого кандидата в депутати, на якій зеленим фломастером позначалися села, де відбулися зустрічі. Наш молодий герой і його довірена особа їздили по своєму
виборчому округу на громадському транспорті, а саме на смердючих автобусах. Дуже втомлива річ, скажу я вам. Набагато легше було депутату Колосальному, який роз'їжджав на мікроавтобусі «Фольксваген» з двома водіями. І трохи менш комфортно, але теж непогано було голові райдержадміністрації Разіну на тридцятій «Волзі» з державними номерами й одним водієм. Однак обидва були позбавлені головного привілею – привілею бути полюбленими простим народом у ситуації, яка в прямому значенні слова зближує людей, а саме в громадському транспорті.
Це ж справжній кайф – розпочинати зустріч з виборцями в живій стихії маленького ізольованого простору, де вам нікуди подітися одне від одного, від запахів одне одного, від звуків одне одного, від присутності одне одного, від розмови свого сусіда, яку він обов'язково хоче вам нав'язати. Народні обранці! Якщо хочете бути з народом, якщо хочете бути його улюбленцями, користуйтеся громадським транспортом! Але що вам до народу? Тож їздіть на своїх «іномарках».
А наш кандидат у народні депутати і його довірена особа втиралися в прямому і переносному значенні слова в довіру виборців, оскільки рейсові автобуси були, як правило, наповнені під зав'язочку.
– Бабусю, сідайте на моє місце, ви, напевно, ледь на ногах тримаєтесь! – зав'язував невимушену розмову наш молодий герой.
– Ой, синку, хай тобі Бог здоров'я дає! Так ніжечки болять! Так ручечки болять натруджені! Усе болить. Подивись, синку, не можу пучки зігнути! – показувала бабуся свої зашкарублі пальці, що не згиналися. – Порпаєшся в землі, як жук! І так усе життя! Спасу немає! Думала, що хоч на старість одпочину! Дак хіба дадуть!
Тут вступав у розмову Варфоломійович.
– Скільки маєте пенсії?
– Яка там пенсія! Та я її у вічі зроду-віку не бачу!
– А за кого будете голосувати?
– Бо'йо'зна! Як голова скаже, так і буде. Збере паспорти і сам проголосує!
– І ви йому довіряєте? (Це знову ж таки Варфоломійович Дуже голосно, щоб чув увесь автобус).
– А що мені до того депутата! Він живе собі там, нагорі, сам собі керує і не знає, що діється на грішній землі. Він мені дров не привезе на зиму. А голова привезе. Як буде добре голові, буде добре й мені.
– Бабусю, не слухайте голову!
– А кого ж мені тоді слухати? Тебе, чи що?
– Мене послухайте. Ось цей хлопець вам місце уступив. Хоч він і кандидат у депутати, але їздить з вами в автобусі, як усі. І він знає, що у вас пучка не згинається. А Голова Ваш на «бобіку» ганяє і не знає, як вам, старенькій, живеться!
– Дитино! – зверталася зі співчуттям бабуся до Пашки. – То ти в депутати йдеш? Нащо воно тобі здалося, дитино? Вони ж тебе там з'їдять! Живцем! А не з'їдять – зроблять таким самим бузувіром, як і самі!
– Бог мені так дав, бабусю… – відмовляв той.
З хвоста автобуса озвався грубий бас (переважно це був бас, рідше – жіноче меццо-сопрано):
– А що це ви тут агітацію розвели? Це автобус, а не клуб!
– А ми тебе й не агітуємо! – сміявся Варфоломійович, із задоволенням відзначаючи: значить, і ззаду чутно. – Ми з бабусею розмовляємо.
– Я зараз вам «порозмовляю з бабусею»! – дядько настирно протискався до наших героїв. – Баламути! Я вам покажу, як народ збурювати!
– Слухай, друже, ми ж тебе не займаємо, і ти нас не чіпай! З'являлася велика червона пика з налитими кров'ю очима.
«Ого!» – думалося нашим героям. Мабуть, і кулачиська в нього такі ж самі! А той, наче телепат, витягав одного, розміром з головку капусти, й підсовував під носа Пашці:
– Чим пахне?
Наш молодий герой, не дуже освічений у народних фразеологізмах, розумів питання буквально. Нюхнувши кулака, казав:
– Таранькою.
Автобус заливався сміхом. Дядько ставав буряковим: – Як хвамілія?
– Печеніг!
– Ви чули, людоньки добрі, – Печеніг! З такою хвамілією ще й у депутати лізе! На сміх курям!
«Спасибі за рекламу» – тихенько бубонів Варфоломійович.
– А ти, Петре, – озивався хтось із автобуса, – помовчав би зі своєю хвамілією. Теж мені – барон фон Куцеперденко!
Автобус вибухав сміхом.
– І хто це там розгавкався? – розвертався Петро Куцеперденко, утрамбовуючи пасажирів.
Тут починалася маленька громадянська війна. Байдужих не було ніколи. Ті, що не любили голову, стояли на боці Пашки і Варфоломійовича. Тих, хто був за владу, завжди було значно менше. Тому вони мовчали.
З автобуса вилазили всі піднесені, розпашілі й збуджені, і всі незалежно від віку, статі і переконань дружно йшли у клуб на зустріч, що і передбачалося планом Варфоломійовича. По дорозі автобусна група затягувала в себе, мов снігова лавина, все нових і нових людей. Варфоломійович ішов і під носа бубонів: «Хоч би не наврочити! Хоч би не наврочити!»
На зустрічах у нашого молодого героя клуб завжди був переповнений. «Реклама, – хвалився сам собі Варфоломійович, – велике діло!»
Павло Іванович розпочинав свої виступи дуже просто:
«Дорогі мої батьки й матері, брати і сестри, сини і доньки! Оце я під'їжджав до вашого села і замилувався назвою «Демидівка» («Ільківці», «Петрова балка», «Цибулівка»). Яка гарна назва! Це ж колись якийсь козак Демид (Ілько, Петро, Цибуля) прийшов на цю святу землю, оселився і став жити. Біля нього селилися сини зі своїми сім'ями. Хтось колись прибивався до їхнього гурту, і так село росло-розросталося. Побудували собі церкву, дітям школу. І жили собі люди, господарювали, хто як хотів, хто як умів, і ніхто їм не вказував: сій те, жни тоді-то, віддай молоко за таку-то ціну. Я переконаний, що й вам такі бажання спадають на думку! Я не помиляюся?
Люди посміхалися і кивали. Практично ті присутні в залі, в кого ще хоч на краплину зберігся український приватновласницький інстинкт, починали відчувати симпатію до промовця.
Потім Павло Іванович розповідав про себе: як він народився у київському пологовому будинку з вікнами на зоопарк. І ніколи він не думав, «що людське суспільство – це той самий зоопарк, де кожна людина живе по суті в неволі, де панують тваринні і звірячі інстинкти, де панує закон джунглів і жорстока боротьба за виживання». Потім він розповідав про навчання у школі, про тяжку вчительську працю, про свого батька-вчителя і про те, що сьогодні, на жаль, цю працю не поціновано належним чином. І дарма. Як держава не розуміє, що не чиновники, а вчителі кують майбутнє держави, виховуючи молоде покоління? «Ну, хіба я не правий?»
Учителі прихильно кивали. Часом навіть плескали. Вони також поступово ставали симпатинами Павла Івановича. А це вже щось. На селі до них дослухаються.
Після того Павло Іванович розповідав про свою маму. її батьків було репресовано. Доньку «ворогів народу» за іронією долі удочерив слідчий, який вів справу її батьків. Совість замучила. Та й бездітний він був. Іван Єфремович був дядько суворий, проте дівчинку любив усім серцем. По-своєму, але любив. «По-своєму» – це значить, що раз на тиждень гладив її по голові і питав, що їй купити. А дівчинка настільки його боялася, що казала у відповідь: «Нічого». Він вірив їй і нічого не купляв. Зате з мачухою Ідеї Іванівні не повезло. Та її ненавиділа лютою ненавистю. Після того, як Іван Єфремович гладив її по голові, вона тихенько в кухні боляче щипала її. Іван Єфремович запив. А невдовзі повісився. Мачуху спаралізувало. Ідея Іванівна, знову ж таки за іронією долі, доглядала до смерті жінку, яка все життя її люто ненавиділа, разом з мачушиною молодшою зведеною сестрою – Мілкою. Та працювала в ресторані і вела не дуже правильний спосіб життя. Зате «Ідейотку» (так вона ніжно називала дівчинку Ідею) просто обожнювала: годувала ЇЇ недоїдками з ресторану і перешивала на неї свої недоноски. Мілка заразила Ідею своїм гумором. Саме завдяки їй Ідея виросла не обізленою на життя, не заздрісною, а веселою і компанійською.
А наостанок наш молодий герой виголошував палку промову про аморальність політики, про те, що туди треба час від часу вливати свіжу кров. Поки молодий політик не спаскудиться, він може щось зробити путнє в державі. Про те, як хочеться позитивних змін…
Ви скажете, дорогі мої читачі, що за змістом його промова не відрізняється від промови будь-якого іншого кандидата: адже кожен з них говорить про себе, про демократичність, про захист незаможних, про справедливість тощо. Але хочу вам сказати, що у передвиборчій промові головне не «що», а «як». Зміст у всіх промовців однаковий. А форма… Форма виступу повинна проникати в кожну клітинку мозку і серця.
Звичайно, після виступу йшли запитання. І багато з них дуже капосних.
– А от нам наш голова каже голосувати за Колосального. А ми йому віримо.
– І правильно, що вірите. Значить, хороший голова. Чого він не агітує за мене? Тому що він мене не знає! Якби знав, хто його зна', може, я йому сподобався б більше… Саме тому я до вас і приїхав: дивіться, зважуйте, останнє слово – за вами…
– А що ти таке зробив, що це ми маємо тебе вибирати депутатом?
– Скажіть мені, будь ласка, ви вибираєте мене депутатом минулого скликання чи майбутнього? Головне не те, що я зробив, а те, що я зроблю. Головне – чи я здатен щось зробити. Адже який би хороший депутат не був, ніхто не гарантує, що в наступному скликанні він буде таким же хорошим. Що з того, що я на сторінках столичної газети боровся за права простих людей, таких, як ви? Головне, чи я готовий робити це далі? Головне – чи зажерся я, чи заспокоївся я, чи горить у мені вогонь… Розумієте? А про це, знову ж таки, судити вам. Ви повинні самі прийняти рішення.
– А нам Разін обіцяв газифікувати село! А ти що для нас зробиш, хлопче?
– А що, як ви його не виберете, то він вас не газифікує? Так виходить?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24