(М а к с й м Р й л ь с ь к й й)
Читець:
Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою?—
109
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина,-
Чим тебе заспокою я — бідна людина, —
Скажи, моя люба Вкраїно.
Вкраїно моя! (Павло Тичина)
Читець:
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Громотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
(Василь Симоненко)
Ведучий: І ми разом із Максимом Рильським,
Павлом Тичиною, Василем Симоненком, іншими
письменниками нашої славної України хочемо побути
на самоті зі своєю матір'ю-батьківщиною — Україною.
Ведучий: Кожен визначний митець слова —
справжній син своєї матері України, залишив нам, на-
щадкам, свої одкровення — зізнання в любові до Укра-
їни.
Ведучий: Вслухаймося в їхнє палке, пристрасне,
щире поетичне слово.
Читці:
1. Тарас Шевченко:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
2. Тарас Шевченко:
Свою Україну любіть, любіть її...
Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
3. І в а н Ф р а н к о:
Ні, хто не любить всіх братів,
110
Як сонце Боже, всіх зарівно,
Той щиро полюбить не вмів
Тебе, коханая Вкраїно!
4. Л ес я Українка:
До тебе, Україно,
Наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде вона урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллєтьс-І.
5. Любов Забашта:
Є щось святе в словах мій рідний край.
Для мене — це матусі пісня ніжна,
І рідний сад від квіту білосніжний,
І той калиновий у тихім лузі гай.
Для мене — це твої стежки й мої,
В містах і селах стоптані любов'ю,
Й пісень людські прозорі ручаї,
Усе, що серцю рідне невимовна.
Ного історія... В ній стільки гіркоти!
І тим ріднім мені ти, краю рідний,
Що вже назад поламані мости,
І день встає, як райдуга, погідний.
6. Євген Маланюк:
Знаю — медом сонця, о Ладо,
В твоїм давнім тілі — весна.
О, моя степова Елладо,
Ти й тепер антично-ясна.
А між нами простір — гураганом.
Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б...
Половецьким, хижацьким ханом
Полонив тебе синій степ.
Десь там квітнеш вишневим цвітом,
Десь зітхаєш в веснянім чаду,
А мені ти — блакитним містом
В золотім полудневім меду,—
А мені ти — фата моргана
На пісках емігрантських Сахар —
Ти, красо землі несказанна.
Нам немудрим — даремний дар!
(Виконується пісня «Україночка» — муз. Г. Татар-
ченка, сл. А. Демиденка).
Ведучий: Людина має завжди пам'ятати, звідки
вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого
народу, його мову, культуру. На думку видатного ро-
111
сійського письменника Миколи Чернишевського, «можна
не знати тисячі наук і бути освіченою людиною, але не
любити історію свого народу може тільки людина не-
розвинена розумово».
Ведучий: Знання мови народу, серед якого жи-
веш,— ознака культурної, освіченої людини, знання рід-
ної мови — священний обов'язок кожного.
Ведучий: Із сивої глибини віків бере початок
наша мова. Шлях її розвитку — це тернистий шлях бо-
ротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ пережила
наша рідна, наша невмируща мова, мужньо витерпівши
наругу, знущання, заборони.
Читець:
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
II, як дух степів, гарячу,
І осліпити, й повести
На чорні торжища, незрячу.
Читець:
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу Безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт мідний,
Але свій дух велично гідний,
Як житнє зерно, берегла
(Максим Рильський).
Читець: «Мово рідна! Красо моя! В тобі мудрість
віків і пам'ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху,
і переможний гук лицарів твоїх у днину побідну, і пісня
серця дівочого в коханні своїм; в тобі, мово, неосяжна
душа народу — його щирість і щедрість, радощі й пе-
чалі, його труд, і піт, і кров, і сміх, і безсмертя його!»
(Сергій Плачинда).
Ведучий: Видатне місце у розвитку української
літературної мови посідає безсмертний полтавець —
Іван Петрович Котляревський.
Читець:
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз,
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.
(Максим Рильський)
112
Читець:
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк, неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою,—
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує,— тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре Кобзар, бо навіки
Ного привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
(Тарас Шевченко)
(Сцена освідчення Возного Наталці за
п'єсою Івана Котляревського «Наталка Полтавка»).
Читець:
/ цвіт весняний — літній овоч
На дереві життя давав,
І Пушкінові Максимович
Пісні вкраїнські позичав,
І де сміявсь Іван Петрович,
Тарас Григорович повстав.
(Максим Рильський)
Ведучий: Під геніальним пером великого Кобза-
ря українська мова не тільки заграла всіма барвами
своїми, а й запалала гнівним вогнем протесту, заясніла
великою силою любові. З вершин світової культури, з
найглибших глибин людської совісті і правди він, Про-
метей українського слова, закликав:
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
(Лунає мелодія «Думи мої» на бандурі).
%
Читець: Тарас Шевченко. Поетичний заповіт
нам, нащадкам,— «І мертвим, і живим, і ненарожден-
ним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє друж-
нєє посланіє» (читає напам'ять).
— Уроки з народознавства
113
Ведучий: Разом із Шевченком передові сини й
дочки України в чорну ніч реакції та деспотизму влад-
но піднесли свій сильний голос на захист українського
народу, його самобутньої культури, мелодійної мови.
Ведучий: Іван Нечуй-Левицький, Пантелеймон
Куліш, Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко,
Павло Грабовський, Михайло Драгоманов, Леся Укра-
їнка, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Бог-
дан Лепкий, Олександр Олесь, Микола Вороний, Воло-
димир Винниченко, Володимир Самійленко...
Читці:
/. Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди,
З припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Простує...
2. Благословен мечів ясних
Огонь, отчизни охорона,
Іржання коней бойових,
Морських походів даль солона,
І «Енеїди» владний сміх,
Полтави тихої корона.
3. Гаряча дума Кобзаря,
Що і в огні не спопеліє,
І молоток Каменяра,
І струни Лисенка живії,
І слави золота зоря
• Круг Заньковецької Марії.
4. Благословенна ти в віках,
Як сонце наше благовісне,
Як віщий білокрилий птах,
Печаль і радість наша, пісне,
Що мужність будить у серцях,
Коли над краєм хмара висне.
(Максим Рильський)
Читець: Уривок з повісті Богдана Лепкого «Мот-
ря» — першого твору епопеї «Мазепа».
«...До сіней увійшли дванадцять бандуристів. Старі, сивий во-
лос на сліпі очі налізає, вуса з сорочкою ніби з одного прядива
ткані. Сиділи на лавках півкругом, наче їх давнина в гості до Ко-
чубея прислала.
Гетьманові фотель поставлено напроти бандуристів, гості посі-
дали й поставали кругом, і бандуристи вдарили в струни. Великі
сіни наповнилися звуками многострунними, забриніли шибки у вік-
нах, загомоніли дубові одвірки — пісня давнини наближалася.
Від степів, від могил ішла, холодним вітром віяла, ніби мерці
з гробів вставали й мечами бряжчали й кайданами дзвонили. То
не пісня була, а правда, сумна правда, про котру нинішні люди
114

забували, тая правда, котру люди гонять, а вона завше правдою
буде...
Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської
У городи християнськії — до отця, до матусі.
Тихенько й поважливо, то знову грімка й зворушливо розказу-
вали кобзарі про горе й муку козацьких бранців — невольників у
чужих каторгах і темницях. Скільки їх загинуло, не вернулося до
батька і матері, погибли, добуваючи слави й обороняючи волі.
— Визволь, Боже, бідного невольника
На свято-руський берег, на край веселий...—
кінчили невольницький плач бандуристи.
Гетьман почув на собі багато очей, котрі з усіх сторін гля-
діли на нього, ніби благаючи визволення з нової, московської не-
волі. Йому здавалося, що він оце поміж своїми людьми у Кочубеє-
вім дворі, мов перепілка ц гнізді з дітьми перед шулікою ютиться,
і що його святий обов'язок або тих дітей захистити, або життя своє
за них віддати.
На це він і рішився».
Читець:
Я не знаю, чи вам щось говорить бандура...
Я люблю звуки скрипки, баяну, гітари,
Мені душу Бетховеном крає рояль,
Раптом щеміт і біль, і розвіялись чари —
Це озвалась у серці бандура моя...
Як зачую, прокинусь і враз стрепенуся,
Щось до млості знайоме в душі постає,
Ніби я в рідну хату додому вернувся,
1 дитинство далеке моє й не моє.
Щось далеке і рідне збудила бандура...
Може, я був причетний до створення світу,
Може, я колись сам цю бандуру зробив,
І на ній я заграв пісню степу і вітру,
Як закінчив це чудо з ялини й верби...
Ти заграй мені знову ту пісню, бандуро!
Може, я. це ходив бандуристом незрячим
І в бандуру всю душу народу збирав;
Може, я її співом і словом гарячим
Правду й волю здобути народ закликав...
Забрини і скажи, що це правда, бандуро!
Ми не ставили опер, не грали симфоній,
Запоріжжя і Січ, степ, козацтво і вол °.!
У нас стачило хисту для більших вистав:
*Д в оркестрі сопілка й бандура проста...
Чи жила б Україна без кобзи-бандури?
Чи світила б колись нам свободи зоря?
Чи знесли б ми без неї неволю й тортури?
Хай ридає й розкаже про це нам бандура!
Зроблять вчені колись електронну ще скрипку,
8*
115
Дивні звуки полинуть, послухаєш — рай!
Тільки я не захочу, і встану, і скрикну:
— Забери своє диво! Бандуру віддай!
Поверни мені ту, що з верби і ялини,
Що душа в ній народу живе й не вмира,
Ту, що з волі й тополі, і вишні, й калини,
П світу усьому послухать пора!
Може, й вам колись душу розбудить бандура...
(Виконується українська народна пісня під супровід
бандури).
Слово учителя про народну пісню:
— «Лірична пісня — це душа народу, це безмежне
поле, засіяне зернами історії і заквітчане людськими
надіями, це безмірна, воістину народна, любов до своєї
дідизни і ненависть до її ворогів, це достойна людська
гідність і людське страждання, і квиління чайки-небоги
над тяжким шляхом життя, це чисті пориви до щастя
і чиста сльозина на віях дівочих, це муки матерів на
чужій землі і цнотлива вечірня усмішка на устах наре-
ченої»,— так образно і поетично сказав про народну
пісню України видатний письменник, академік Михай-
ло Стельмах.
Приторкаючись до народної пісні, ми входимо у без-
межний світ мрій, сподівань, прагнень людини, порина-
ємо у нелегку історію України, в традиції, обряди на-
ших предків. Нема такої значної події в житті народу,
нема ЖАДНОГО людського почуття, які не озвалися б чи
то грізною, чи ніжною струною кобзи, бандури в пісен-
ній ліриці. Наша пісня — людська порадниця, народна
совість і мораль. Українська пісня знаменита своєю
винятковою мистецькою красою, яка випливає з гармо-
нійного поєднання слів та чарівної мелодії. (Читає
вірш А. Жигуліна «Когда снится раннєє детство»).
А НАТОЛІ й ЖИГУЛІН
Когда снится ранее детство,
Думаю во сне по-украински.
Когда вспоминаю друзей далеких,
Сльїшится вольмский диалект.
Мови мої рідні!
Як я між вами хвилююся
Вже п'ятдесят п'ять років,
Уже пятьдесят пять лет!
А еще мне запомнилась песня —
Старанная, горькая —
Про якихось стрільців,
Що з ворогами боролись колись.
116
Й бьіла зта песня
Протяжная, гордая —
Всі стрільці полягли —
Не здались.
В Софии, в братском
Славянском застолье,
В прекрасном й древнем,
Многострадальном краю,
Когда кончились все
Болгарские й русские песни,
Я запел по-украински.
Й лучшей народной песней
Признали мою.
(Учні виконують українську народну пісню «Ой при-
їхав козак з України»).
Ведучий: «Мово рідна! Арфо серця мого! Люблю
зажуру пісень твоїх, і невмирущий оптимізм гумору
твого, і музику слів твоїх! Скарбе мій єдиний, з тобою
я найбагатший і найдужчий в світі, без тебе — переко-
типоле, що його вітер несе у сіру безвість, у млу не-
буття. Твердине моя, і захисток, і гордість, і розрада
в годину смутку!» (Сергій Плачинда).
Читець: Віктор Баранов «Д о «у краї н-
ц і в»
(Учні виконують «Пісню про Україну» Дмитра Пав-
личка).
Г. К. ДМИТРЕНКО
Блок третій
ЧАС РІКОЮ ПЛИВЕ
ЗУСТРІЧ ВЕСНИ
Обладнання: вінок з барвінку, вишиті рушники, ма-
люнки, національний одяг, весняне печиво (птахи).
ХІД УРОКУ
Учитель: Діти, давайте свій урок розпочнемо вес-
нянкою, яку співають по всій Україні і в нашому селі:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле. (З р.)
Уже нашим паруб'ягам
Мандрівочка пахне. (З р.)
Помандрував козаченько
У чистеє поле. (З р.)
За ним біжить дівчинонька:
— Вернися, соколе! (З р.)
— Не вернуся — забарюся,
Гордуєш ти мною. (З р.)
' Буде ж твоє гордування
Все перед тобою. (З р.)
(Зап. Л. В. Іваннікова 24.01.89 р. від Марії
Юхимівни Борисенко, 1914 р. н., у с. Гнідин
Бориспільського р-ну Київської області).
Як ви вже здогадалися, наш урок сьогодні буде
присвячений веснянкам. А хто скаже, що таке веснянки?
— Це пісні, які співають навесні.
— Правильно, це пісні, з якими люди зустрічали
весну. Отже, сьогодні ми з вами також спробуємо зуст-
ріти весну так, як зустрічали її наші предки — давні
українці. Давайте ж одразу помандруємо на багато ро-
ків у минуле, аж у Київську Русь.
Тоді люди вірили в те, що можуть вплинути на сили
природи.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28