Це було б найбільш наглядною демонстрацією теорії можливих світів.
Професор пройшов до столу, обережно розташував там стос якихось ксерокопій і виписок, що так і прагнули розлетітись в усі боки; потім знов повернувся до бюро з шахівницею.
— Навіть більше, це було би вже не теорією, але практикою…
— Експериментом? — тихо промовила я, здивувавшись сама собі. Дався мені той експеримент, треба ж!
Професор продовжував дивитись повз мене.
— Я б швидше сказав, моделюванням. Проблема експерименту полягає в тому, що завжди існує багато факторів, вплив яких не можна прорахувати. Той же людський фактор… Як можна прорахувати симпатію, співчуття, прихильність…? Так само як не піддається аналізу заздрість, підступність, суперництво, бажання самоствердитись, принизити інших… Можна, звичайно, створювати різні умови, вводити експериментальні змінні, моделювати… Але, мені здається, багатьом подобається сам процес створення та регуляції соціально-психологічної реальності, подобається контроль над об’єктом. Правда, в чому тоді наукова цінність такого моделювання? Ні, це не для мене. Мені більше імпонують шахи… Ці фігури, — пан Ольберт підняв білого короля на рівень очей, — ці фігури не мають власної волі. Тому я не можу здійснювати над ними примусу…
Я слухала монолог професора у поштивому шоці. Ото нагородив! Про що взагалі йдеться?! В якийсь момент в мене виникло відчуття, що мова зовсім не про шахи… Але про що тоді? Якщо це була відповідь на запитання, яке я ще не встигла задати, то звідки він міг знати, що саме я хотіла дізнатися? Тьху, геть заплуталася…
— Вибачте, пан Ольберт, я не впевнена, що повністю зрозуміла ваші аналогії…
— Які аналогії? — невинно кліпаючи очима, запитав Стівен Ольберт, преподобний отець не знати якої церкви.
— А. Значить, слід, все таки, навчитись грати в шахи, — я кивнула на шахівницю, — А хто виграє цю партію? В білих є шанси?
Він нарешті подивився на мене. В його очах плескався коктейль з іронії навпіл з жалем.
— Жодних.
Я не наважилась розпитувати пана Ольберта далі — він ясно дав зрозуміти, що нічого конкретного він мені не повідомить. І не те щоб він не хотів… Значить, існують якісь обмеження, явно не ним накладені. Добре, це вже — результат.
Щось муляло мені, якась невідповідність… Я з’ясувала, що пан Ольберт — дуже ймовірно — священик. Так, і що ж такого? Раптом я завмерла, відчуваючи, як здогад на крижаних лапках мандрує по хребту. Пан Ольберт не може бути протестантським священиком, адже в нього в кабінеті стоїть статуетка Мадонни! Протестанти б його прокляли за ідолопоклонство!
Ну добре, і що це значить? Невже я настільки зжилася з ідеєю протестантів-терористів, що мене вже непокоять такі речі? Може й собі швиденько перехреститися на яку-небудь лютеранку? А втім… Моє занепокоєння не позбавлене підстав. У нас вже є постраждалі від рук невідомих покидьків, які видають себе за представників Лордів Конгрегації. І тут вже, мабуть, немає жодного значення, справжні вони чи вигадані…

***
Розмірковуючи таким чином, я не знала наскільки близька до істини. Не знала я і про останні події, які стали початком такої катавасії, що я і уявити собі не могла. Не те що прорахувати, як казав пан Ольберт.
Справа в тому, що, поки я вислуховувала його туманні натяки, пропав Еван. Він збирався ледве не всенощну відсидіти коло ліжка Дафни, певне, аби у такий спосіб повернути її прихильність. Перевірити дієвість цього способу йому так і не вдалося. Як не вдалося поговорити з професором Аспером з приводу архієпіскопської "вуздечки". Мені в свою чергу, не вдалося поговорити з колегами про спростування історії з лордами — не до того було. Отож, непорозуміння накопичувалися і припадали пилом…
РОЗДІЛ V. ПРОЕКТ "REPENTANCE"
Час іде, і потроху, все що ми говорили, обманюючи, стає правдою.
Марсель Пруст

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Герда Грас
Чогось особливого, несподіваного. Може, викладача-психопата, може, курсів з практичного тероризму та збройних нападів. Може, п’яного дебошу і сексуальних збочень. Всього, що робить життя небуденним. Ну що, такої відповіді ви чекали від мене? Ні?
Томаш Чайка
Звичайно, напруженого навчання, цікавих лекцій, знайомств з непересічними людьми. Ще — корисних та повчальних практичних занять, котрі допоможуть мені набути необхідні для роботи навички. Я звичайно, мав на увазі зовсім інше, втім, мої очікування не мають жодного значення.

***
Наступного дня, в п’ятницю, на дошці оголошень лекційного корпусу з’явилось нове повідомлення. В нас вже увійшло в традицію кожен день, як ранкову пресу до кави, передивлятись стенд з оголошеннями — іноді там можна було знайти досить приємні новини: такий-то захворів, таке-то заняття не відбудеться… Ще там висіли всілякі менш цікаві цидулки, як-то безпардонні вимоги якогось викладача здати письмову роботу. Іноді там з’являлись справжні перлини — оголошення про поїздки до міста, повідомлення про доставку пошти, різні новини з зовнішнього світу. Це був справжній — а для нас, єдиний — засіб масової інформації, такий собі мас-медіа місцевого значення.
І ось, у цьому самому ЗМІ, десь під вечір, поки всі ще були на парах, з’являється звернення. Коли мені про це сказали, я просто не повірила. Довелося переконатися на власні очі, але і власним очам я повірила не відразу. Звернення було від AONLC. Того нашого таємного товариства, яке тепер, схоже, перетворилося на терористичну групу.
Повідомлялося, що керівництво вищеназваної організації дуже незадоволене тим, що в Школі розповсюджується недоречні і облудні плітки про Лордів Конгрегації. Насправді, це шановане товариство є доброчинним фондом, який утримує Школу, тож, звичайно, поширення злісних наклепів їх зовсім не втішає. Отож, керівництво AONLC звертається до осіб, винних у розповсюдженні пліток, з вимогою публічно спростувати абсурдні наклепи на їхню організацію або якомога швидше залишити територію Школи. Інакше, попереджали Лорди, буде вжито жорстких заходів.
Який хід, а? Сила! На якусь мить мені навіть здалося, що все це — свята правда. Що ми просто випадково намацали істину, що це був якийсь неймовірний збіг або ж чиясь зла провокація, і ми дійсно необачно потопталися по меценатах Школи. Ну чого ж, якщо припустити, що Боян, котрий постійно годував нас історичною інформацією, знав про існування AONLC, йому б залишилось лише легенько підштовхнути нас в цьому напрямку… Чорт, це цілком реально!
Я насилу подолала раптову паніку і бажання негайно покаятись в усіх гріхах. Цей хід — знати б чий! — міг би бути заключним в цій дикій партії, якби не одне дрібоньке "але". Бланк, на котрому містилося звернення мав логотип — хрест і палаюче кільце. Логотип, намальований мною особисто однієї дуже продуктивної жовтневої ночі. Яким же треба було бути ідіотом, щоб використати його на документі, котрий цілком заперечував попередню версію?
Нарешті я знайшла в собі сили, щоб відірвати погляд від лордівського звернення і озирнути аудиторію. Повний аншлаг! Коло дошки оголошень зібрався чималенький натовп, очі палали, точилися суперечки, когось навіть пробило на істерику. Таа-ак… Я встала навшпиньки аби краще бачити, що відбувається. Ага, в куточку коло вікна Боян і Яна з’ясовували стосунки. Не сварилися, ні, просто говорили на порядок голосніше і емоційніше ніж просто знайомі; Яна червона і розхристана, щось доводила Боянові, той роздратовано заперечував її аргументи. Нарешті Яна, схоже, сказала йому якусь гадість і, розвернувшись, продефілювала геть з холу.
Я проштовхалася до Бояна.
— У тебе все гаразд? Розрепетувалися тут не знати чого…
— Та це… Яна якось дуже хворобливо зреагувала на те звернення. Уявляєш, обізвала мене психованим авантюристом. За що? — Боян смішно накопилив губи, — Почала мені розказувати, як її все дістало, і як треба вже звідси забиратись, доки не пізно. А я посмів заперечити.
— Це ж треба! Майже моїми словами! А їй то що? Це ж не вона злісні плітки розпускала…
— Їй? Не знаю, схоже, їй просто заманулося покричати.
— Ага, знайоме відчуття. А що ти думає про цей, е-ем, текст? — я кивнула на дошку оголошень.
— Що ж тут думати? Якби моєю метою було заплутати усіх, створити паніку, я б десь так і вчинив, — серйозно повідомив Боян, з відразою огледівши галасливий натовп коло стенду.
— О! Слушна думка. Не знаєш, нічого про Евана не чути?
Боян геть спохмурнів. На вчорашній вечері він всіляко демонстрував Евану, що так і не вибачив йому його ідіотських звинувачень у змові проти Дафни, хоча сам Еван дуже швидко забув про це. Тож Боян просто псував йому настрій всякими недоречними натяками, аж поки Еван не послав його куди подалі і пішов до себе. Ну, якраз після цього він і зник, так що Боян відчував себе трохи винним.
— Нічого нового з учорашнього вечора. Ми з Флаерті обшукали вже все, що можна. І хоч би щось…
— Що каже його сусід? Цей, Томаш, чи як його?
— Томаша не було при цьому. Він нічого не бачив, зараза…
— А він нічого не приховує?
— Може й приховує. Але що я йому зроблю? Голки під нігті? П’яти — на вугілля? Добре, що тортурне обладнання під рукою…
— Та не нервуйся так. Он, люди вже дослухаються.
— Ага, не просто дослухаються, ще й занотовуються, — мовила Дафна, котра нечутно підійшла до нас ззаду, — Ну що, колеги, ідемо каятись? Посипаємо голови попелом і надягаємо волосяниці? Може тоді нам повернуть Евана?
Голос її звучав різко і пронизливо, мов шкрябання нігтем по склу. Дивно, ніколи такого за нею не помічала. Виглядала Дафна не надто — бліда, криво намацькорена червоною помадою, губи стиснені, насуплені брови.
— Дафна, як твоє здоров’я? — відразу ж поцікавилась я.
— Не питай, — жорстко відповіла вона, стрельнувши на мене розпачливим поглядом, — але якщо в тебе є анальгін…
Аж он воно в чому справа!
— Дафна, а що таке? — не зрозумів Боян, — Ще далі наслідки викрадення?
— От ідіот! — вибухнула вона, — Тобі б такі наслідки!
Боян ошелешено завмер.
— Е, ти чого? Всі чогось на мене сьогодні кричать! Я вам що — громовідвідник драний?
Треба було втрутитись, поки всі знов не пересварились. Це вже просто якась епідемія!
— Боян, видихни, все гаразд! Дафна справді погано себе почуває. І це… давайте десь підемо звідси. Треба б нам поговорити без сторонніх.
— Давайте до мене, — запропонувала Дафна, — Герда пішла кудись готуватися до контрольної. Так що в мене вільно.
— Добре, я лише збігаю за анальгіном. Буду за кілька хвилин, можете починати без мене.
Дафна вдячно мені кивнула.
Я швидко піднялась до своєї кімнати аби здійснити благородну місію із врятування Дафни від наслідків первородного гріха. Насправді я ще хотіла кинути рюкзак з книжками і прихопити пакунок з печивом для стратегічних бесід за чаєм. І хто б міг подумати, до чого це призведе!
Підійшовши до дверей власної кімнати, я почула звідти якісь крики. Знов якась сварка, і де — в мене вдома! Ну що за пошесть! Я вже збиралась було увірватися до кімнати і доступно пояснити Тоні, що я думаю з цього приводу, але тут мене спинило усвідомлення того, чий саме голос чути з-за дверей. Герда! Це вона так до контрольної готується? Цікаво…
— …ти ж знаєш, чим це закінчиться! — кричала вона, — Ти б сам зізнався?! Ну, мовчиш?
Тоні їй щось тихенько відповів, нажаль, розібрати мені не вдалося.
— Ну так і що, що пропав? Це що, моя проблема? — потім тихше, — Я знаю. Вони просто хочуть їх залякати. Нічого ж нею не сталося, правда ж? Це ж було снодійне, а не ціанід…
Ого, які знайомі мотиви!
— Не знаю я, що вони хочуть з ним зробити! — знов розхвилювалася Герда, — Томаш мені нічого не казав! Може той булькатий покидьок просто хотів усунути Евана, як потенційного суперника…
Тут вже я не витримала. Штовхнувши двері, я увірвалася до кімнати незгірш за загін спецназу.
— Хто це хотів усунути Евана?! — гнівно запитала я.
Тоні і Герда вражено витріщились на мене. Герда сиділа на моєму ліжку, Тоні — навпроти; тепер він підскочив, намагаючись чи то зупинити мене, чи то втекти. Герда опустила очі, розглядаючи свої перманентно недоглянуті руки.
— Що тут в вас діється, га? — не вщухала я, — Або ви повідомите мені все, що знаєте про долю Евана або я зараз же — до декана…
— Не раджу, — тихо промовив Тоні, очевидно, прийнявши якесь рішення.
Вони з Гердою перезирнулися. Герда криво усміхнулась.
— Ну кажи вже, — зітхнула вона, — Все одно вона все чула.
Тоні кивнув.
— Так мабуть буде краще. Зрештою, всі мусять знати, де ми вчимося. Ірма, Дафну викрали за вказівкою декана. Підозрюю, що і Евана теж. Герда розказала мені, що вона особисто підлила Дафні снодійного в чай. Звісно, не зі своєї ініціативи — перед тим її викликав Фелоні, який разом з вашим професором Артом дав їй інструкції і порошок нітразепаму.
Я завбачливо сіла на стілець, а то би просто впала додолу від повноти почуттів. Нічого собі новини! Я вражено споглядала Тоні і Герду; не може ж бути, щоб вони це вигадали! Герда закусила губу і стиснула кулаки, марно намагаючись стримати тремтіння пальців, її мишачий хвостик трагічно звисав вздовж похиленої спини. Тоні сидів урочистий, мов на поминках, дивлячись мене з батьківською журливою напівусмішкою.
— Вони змусили мене це зробити, — додала Герда, — Погрожували, що виженуть мене з таким скандалом, що ніхто мене більше не візьме ні вчитись, ні на роботу. А в мене мати хвора, платити за навчання з не зможу…
Так що ж мені тепер, взяти її в обійми і розчулено заридати?
— Та-ак… — протягнула я, — А навіщо їм це?
— Ну, якщо повірити тому зверненню, яке було вивішено на дошці… — розпочав було Тоні.
— Та яке звернення?! — вибухнула я, — Це був чийсь ідіотський жарт!
— Ну добре, нехай так. А як тоді пояснити те тавро на передпліччі Дафни?
Влучно! Цього я пояснити не могла.
— Герда, ти знаєш, хто фізично здійснив викрадення?
— Ні, за інструкціями, які мені дав декан, я повинна була чекати у вітальні…
— А ти не могла б показати мені флакончик з-під снодійного? — Мені дуже хотілось, щоб Герда розгубилася, почала виправдовуватись, а потім зізналась, що вигадала це все…
Вона лише похмуро посміхнулась.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20