I всерединi було багато змiн. Сходи й стiни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вiльнiм просторi помiж сходами вмонтовано новiтнiй лiфт. Усе це добре, але незабаром я помiтив ще одну, вже аж нiяк не бажану змiну: на дверях моєї квартири була прикрiплена табличка з написом: "КАРЛ ЯНОВСЬКИЙстудент фiзик".
От тобi й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумнiву не було: хтось скористався з мого нещастя i за час моєї вiдсутностi захопив мою квартиру!
Я рiшуче почав стукати у дверi. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потiм заспокоївся: адже все це тiльки сон! Та пiдсвiдома тривога не зникала: втрата власної квартири - надто твереза дiйснiсть; важко помiстити її у фантастичний сон.
"Пiду до редакцiї,- вирiшив я.- Дiзнаюсь у чергового, що зi мною дiється".
У центрi мiста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалi не знайшов, на його мiсцi стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павiльйонi з високими колонами палахкотiв напис: "МIЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ".
- Нiчого не розумiю! - промимрив я у вiдчаї.
Становище в мене справдi було жахливе. Нi житла, нi знайомих,- один у дивно змiненому свiтi. Я не мав навiть змоги визначити, дiйснiсть це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальнiсть. I найголовнiше, десь у пiдсвiдомостi, не згасаючи анi на мить, перебiгали якiсь невиразнi, неоформленi спогади, натяки на щось давно минуле й iлюзорне, а я не мiг їх ухопити, зробити чiткiшими.
"Квартири немає, а спати менi хочеться й увi снi,- мiркував я, щоб вiдвернути свою увагу.- Без паспорта i без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалi, а завтра вже якось там буде".
Обравши таке рiшення, я попростував до павiльйону. Пiд колонадою до мене пiдбiг лiтнiй чоловiк. Його обличчя сяяло дружньою посмiшкою.
- Вiтаю вас! Вiтаю вас, колего, з великим успiхом!.. Наш iнститут пишається вами!.. Коли ж намiчається старт?
Неконтрольованi спогади в моєму мозку помчали ще прудкiше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. I все це переплуталося в страшенно складнiй мiшанинi. Самi собою вирвались слова:
- Ще не знаю. Ще не все готово.
- А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали вiдпустку?
- До Лондона... - я вже схаменувся i сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.
Той аж нiяк не здивувався з моєї вiдповiдi:
- Ну, то щасти вам! Попутного вiтру вiтрилам вашого антигравiплана! ,
На якусь мить перед моїми очима з'явився антигравiплан. Моє дiтище, моя мрiя!.. Я ухопився за оцей рятiвний спогад, але вiн одразу ж потьмянiв, побляк i розплився... Так, так... Я збирався написати статтю про зорянi кораблi майбутнього; той силует, що промайнув передi мною, тiльки витвiр моєї уяви...
Чоловiк, який стояв проти мене, все говорив i говорив; вiн розповiдав, що вiдбулось за останнiй час у iнститутi, де ми нiбито з ним колись працювали, а я тiльки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.
Нарештi "колега" подивився на годинник:
- О, вам треба поспiшати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз - щасливої дороги!
Я з полегкiстю помахав услiд незнайомому знайомцю i попрямував до вокзалу.
"У Лондон, так у Лондон!.. - мiркував я з дивним спокоєм. - Хiба не все одно куди, якщо сам не усвiдомлюєш, хто ти такий i де опинився".
Ескалатор занiс мене глибоко пiд землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленнi групи пасажирiв поспiшали до вагонiв,- мабуть, поїзд мав незабаром рушити.
Знову проклятущi спогади!.. Де я бачив оцi велетенськi двоповерховi вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторiнках редагованого мною журналу?.. Нi, не те, не там... То де ж?
Мої неспокiйнi роздуми урвала гарненька дiвчина в синiй формi:
- Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!
Я хотiв заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього i мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому дверi за мною зачинились, i поїзд тихо рушив.
- Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, - сказала менi дiвчина.
Я покiрливо пiшов услiд за нею. Ми пройшли довгим коридором i вузькими сходами пiднялись на другий поверх. Дiвчина вiдчинила дверi з номером "42" i з милою посмiшкою запросила мене.
Ой леле! Та хiба ж це купе поїзда?! Це скорiше розкiшний люкс готелю? Велика кiмната. Письмовий стiл. На столi телефон з екраном-вiдеофоном. У кутку - новiтнiй телевiзор.
Коли дiвчина пiшла, я з цiкавiстю зазирнув у всi дверi кiмнати. Першi вели до ванни, другi - до холодильника, повного напоїв та продуктiв, третi - до невеличкого салону з кiлькома крiслами навколо низенького столика... Квiти, простi меблi, шафи в стiнах, постiль - ну, просто королiвське ложе!
Не роздягаючись, я впав на ту постiль.
"Хай буде як буде... - мiркував я, засинаючи. - Можливо, я прокинусь уже в нормальному життi".
Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.
"Куди я їду?..- мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день.- Як я тут опинився?"
Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?
Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт... Безлюдна Мала-Страна... До невпiзнання змiнена Прага... Професор... Антигравiплан... А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона...
Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива...
Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.
Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i... що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот - розкритий... Сивувата борода... Сивi скронi... Зморшки на обличчi...
Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.
Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!
Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..
До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли - невiдомо.
В салонi поїзда мене перестрiла та сама дiвчина, що запрошувала до купе.
- Пробачте, - звернулась вона ввiчливо. - Ви - професор Груда?
- Так, я Груда, - ствердив я насторожено. - Але не професор.
- Це не має значення, - посмiхнулась дiвчина. - Я знаю, що ви зробили велике вiдкриття... Так от, дзвонили з Праги, з академiї, i просили вас зiйти в Москвi. Там вас зустрiне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.
- А хiба наш поїзд прямує не в Лондон? - запитав я вражено.
- Ви хотiли їхати до Лондона? - злякалася дiвчина. - Та ви ж сiли не на той поїзд!
- Нiчого, нiчого, - заспокоїв я її. - У мене, власне, вiдпустка, так що я можу їхати куди завгодно... А у Москвi я востаннє був аж у п'ятдесят п'ятому роцi, тому з великою радiстю подивлюсь на славетне мiсто перших супутникiв.
Дiвчина посмiхнулась недовiрливо.
- Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново... Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.
Вона попрощалася та й пiшла. А я лишився вiч-на-вiч з своїми роздумами. Далебi, я не знав нiякого Столярова i не мiг навiть припустити, чого йому вiд мене треба.
За моєю спиною задзвонив вiдеофон. Цiлком автоматично я натиснув на бiлу кнопку, i одразу ж на екранi з'явилось давно знане i водночас нiколи не бачене обличчя.
- Радий привiтати вас, професоре! - щиро сказав чоловiк на екранi. Ми вас розшукуємо вже два днi. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспiшаєте, що навiть не попрощалися з сiм'єю?.. Але не буду нескромним. Головне- ви живi й здоровi...- чоловiк зробив паузу i зiтхнув.- Я дуже шкодую, що змушений зiпсувати вам вiдпустку, але ваша присутнiсть конче потрiбна в Букавi...
- Що-небудь сталося? - зiрвалося з моїх вуст так, нiби за мене сказав хтось iнший.
- Нiчого страшного. Столяров вам усе розповiсть.
- Портфель... Я забув у Празi портфель... - знову сказав хтось за мене моїм голосом.
- Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.
- Не знаю... Не можу пригадати... - прошепотiв я розгублено.
- Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту... Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було... А може, я помиляюсь?
Портфель... У тому жовтому портфелi, - я на мить навiть побачив його перед собою,- було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе... Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось... Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений... I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?
Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!
Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв... i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв... Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.
Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.
"Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? - блиснула думка. - Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. - до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. - Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова... Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?"
Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною... Що саме зробив зi мною Пегас - я не знаю, i це - жахливо!
Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.
Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти...
"Дурнику, все це дуже просто, - говорило друге, бiльш досвiдчене "я". - Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?"
"Дякую за пояснення! - iронiчно похвалив я сам себе.- Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?"
Моє друге "я" промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.
Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.
В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.
- Що ви хочете подивитись? - запитала вона.
- А що ви можете показати? - ухильно вiдповiв я.
- Мабуть, ви давно не були в Москвi, - посерйознiшала дiвчина. - Наша студiя - телевiзiйнi передачi за бажанням - iснує вже два роки... Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити - i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.
- Навiть на Мiсяцi? - перепитав я недовiрливо.
- А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.
- А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?
- Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв... Вам показати загальний вигляд чи певний район?
- Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.
Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:
- Колю, прошу Прагу... Малу-Страну... Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю...- сказала дiвчина.- Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник... Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.
- Отже, Мала-Страна - заповiдник... - мiркував я вголос. - А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?
- В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно... Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi... - говорила дiвчина. - Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!
- Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються... зауважив я.
- Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.
1 2 3 4 5 6 7 8 9