Проклятущi коники начебто затихли на мить.
Намагаюся пiдвестись, але зробити це дуже важко. Менi здається, що я засуваю голову в розжарену пiч.
Ледве зiгнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус промiння, яке невисоко надi мною намалювало блiдо-зелену пляму. I знову чую нез'ясовне вiдлуння, що продиралось крiзь обтяжливу, хворобливу iмлу. Конус свiтла перетворився на мить у кратер вулкана...
А голова болить так нестерпно...
Де ж я? I чому тут лежу?
Коники та горобцi пострибали кудись, їх монотоннi пiснi долiтають здалеку. Не бачу нiчого, крiм лiхтарика з цiвкою тьмяного свiтла.
Голова даремно наказує рукам оволодiти лiхтариком, єдиною ознакою реальностi оточуючого.
Нi, це не сон, це дiйснiсть, я вже переконуюсь у цьому,- мiцно стискаю пальцями лiхтарик. Вiн заслiплює мене, але я не зводжу з нього очей.
Кров стукає у скронях. Насилу обертаю лiхтарик. Очi з великим зусиллям сприймають тремтячi образи.
Стiл з цiлим рядом екранiв...
Де ж я бачив оцей стiл?.. Ага, вже знаю - в Пегаса! Я в пiдземному лiгвi Пегаса...
Як з котушки магнiтофона потяглися, змотуючись, спогади.
Бiля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною iскрою.
Може, вiн хотiв мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирiшив ув'язнити?.. Лишить помирати вiд голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в'язня?
Я затремтiв вiд цих думок. Краще б убив одразу!
Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органiв державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.
Не знаю, скiльки часу я лежав на пiдлозi у зацiпенiннi, напружено обмiрковуючи своє становище. Нарештi сили до мене повернулись настiльки, що я сяк-так пiдвiвся i почав оглядати свою в'язницю.
Як i слiд було сподiватися, дверi до пiдземного коридора були замкненi. Я поповз уздовж стiни, аж доки не наткнувся на другi дверi, яких ранiше не помiчав: вони були прихованi високим щитом з безлiччю електричних реле. Пiсля кiлькох безрезультатних спроб я нарештi ухопився за мiдну ручку. Чудово, рухається! Псi ас, мабуть, забув про них - вiдчинилися!
За дверима повисла густа блакитна iмла: здавалося, весь простiр був сповнений дрiбних осяйних часточок. Лiхтарик незабаром допомiг менi зрозумiти, що я потрапив до невеликого примiщення, обладнаного так, як i сусiдня лабораторiя. З однiєї в'язницi я просто перейшов до iншої. Моя отупiла думка не хотiла цього збагнути. "Геть, геть звiдси!"- наказувала вона менi вперто.
Я знову обрав шлях понад стiною, в смертельнiй тривозi обминаючи чуднi конструкцiї та розподiльчi щити. Я боявся кожного контакта i кожної дротини, - хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Менi було моторошно i часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторiв зловiсно посмiхається до мене Пегасова примара - голем.
У кутку затхлої камери я несподiвано наткнувся на скляну перегородку. Пiдсвiдомо вiдсахнувся, потiм обережно дослiдив перепону. Раптом руки мої заклякли, серце стислось. За склом при свiтлi лiхтарика я побачив Пегаса. Вiн лежав горiлиць на якомусь незвичайному, нiби операцiйному столi. Його руки були складенi на грудях, очi заплющенi, здавалося, нiби вiн замислився.
Як не дивно, але у мене в головi раптом прояснилось. Лють охопила i, мов розжарена iскра, промчала втомленим тiлом. Вiдчуваючи, як до мене повертаються сили, я почав шалено стукати в перегородку:
- Вставайте, докторе Пегас! Не час вiдпочивати! Я все ще тут i живу. Живу, чуєте?!
Смертельно блiде обличчя не поворухнулось. Пiд ногами в мене дзенькнула металева рiч. Не довго думаючи, я одним ударом розбив скляну стiну, засипавши себе склом, наче снiгом.
Нахилившись над Пегасом, я побачив, що вiн посмiхається тiєю ж презирливою посмiшкою, яка так мiцно в'їлась менi в пам'ять.
Я схопив його за руки, щоб струснути, i зупинився. вражений. Це були не руки; це були скорiше гiпсовi злiпки,- холоднi й важкi. Квапливо приклавши вухо до грудей, я уважно прислухався. Вiн не дихав. I тiльки тепер я збагнув: передi мною лежить мертвяк!
Приголомшений, я сiв просто на всiяну скалками пiдлогу. Пережите видавалось менi нереальним. Як я потрапив у таку жахливу ситуацiю? Хто вбив Пегаса? Скiльки часу я сидiв в цьому пiдземеллi? I чи не я, будучи в нестямi, став убивцею Пегаса?
"Може, вiн ще не вмер. Може, ще є надiя на порятунок,- заспокоював я сам себе.- Треба негайно щось робити".
Пiд час гарячкового огляду примiщення за одним з апаратiв я побачив у стiнi дiрку, яка, здавалося, була пробита зовсiм недавно. Хто сюди добирався? Чого? Але на роздуми не було часу.
Я рiшуче полiз у отвiр i опинився в Динценгоферовому коридорi. На мене вiйнуло знайомим запахом цвiлi; як i тодi, задзвенiв метроном водяних краплинок.
За поворотом стiни я спiткнувся об купу камiння та цегли. Над нею угорi зяяла друга дiрка, в неї хтось просунув мотузяну драбинку, кiнець якої, завдовжки метрiв з пiвтора, висiв над завалом. Смикнувши двiчi, щоб перевiрити її мiцнiсть, я швидко пiднявся нагору i потрапив у коридор звичайнiсiнького старочеського пiдвалу. Як кiбернетична миша, настирливо i без будь-якого плану я заглядав у кожний закапелок, аж доки не вибрався на сходи, що вивели мене до головного коридора будинку. Постукав у першi ж дверi. Нiхто не вiдповiв. Не вiдгукнулись i в другiй квартирi. В наступну я зайшов без стуку. На мiй великий подив, жоднi дверi не були замкненi. В квартирi не було нiкого; в сусiднiх - так само.
I я зрозумiв, що люди покинули будинок. Мабуть, вони дуже поспiшали, бо нiхто не взяв нiяких речей.
Що ж трапилось?
Я вибiг надвiр i, перебiгши Ностицеву вулицю, на розi Малтезької площi зайшов до першого ж пiд'їзду.
I цей будинок був безлюдний. На вулицях - анi душi. Хто ж менi порадить, де знайти лiкаря?
Через хвiртку в дерев'яних воротах я потрапив у внутрiшнiй двiр.
- Гей, чи є тут хто живий?
Сiрi стiни з кiлькома рядами зачинених вiкон вiдповiли менi глухим вiдлунням. Зграя наляканих горобцiв пурхнула з даху.
- Люди! Люди, вiдгукнiться, менi потрiбна допомога, я шукаю лiкаря! кричав я захриплим голосом.
Старовиннi будинки мовчали як зачарованi. А небо привiтно посмiхалося великими блакитними очима з вiями бiлих хмарок.
Куди ж усi подiлись? Куди ви зникли, мешканцi цього тихого закутка старенької Праги? Чи, може, вас приспав хтось, як у казцi про Сплячу Красуню?
Мiсто мовчало.
Огляд будинку з воротами в романському стилi закiнчився так само, як i ранiше; всi квартири незамкненi, безлюднi, i годинники скрiзь зупинились.
Все здається менi таким неймовiрним... Може, я переживаю важкий сон, якого позбудусь вранцi? А може, i Пегас - тiльки плiд хворобливої фантазiї?
А голова нестерпно болить...
"Треба повернутися до Пегаса. Треба пересвiдчитися, що це не обман хворої уяви. Треба прокинутись вiд маячiння або ж якось допомогти нещасному винахiдниковi власними силами. Можливо, вiн ще не мертвий, як менi видалось у першу страшну мить..." - такi думки проносились у мене в головi, коли я повертався до будинку "двох горлиць".
Глянувши на сходи, я подумав, що можу потрапити до лабораторiї через квартиру Пегаса тим же шляхом, як i першого разу. Можливо, менi вдасться зробити це без допомоги доктора.
Кiбернетичний Ферда знову iгнорував мої прохання, але в них не було потреби: виявилось, що дверi вiдiмкнемо, як i в усiх iнших квартирах.
Стальнi дверцята над камiном теж вiдчинилися без Ферди, зарипiвши пiд моїми руками. I тут я остовпiв: отвiр замуровано, та ще й заштукатурено; все поснувало павутиння так, нiби сюди нiхто не зазирав десятки рокiв!
Я нiчого не мiг зрозумiти. Марно вивчав дверi й стiни бiля камiна: потаємного важелька, за допомогою якого можна було б усунути перешкоду, знайти не мiг.
Ще раз вирiшив звернутися до невидимого служника.
- Фердо, пусти мене в лабораторiю, чуєш?! Менi треба в лабораторiю! Твiй хазяїн у смертельнiй небезпецi! - по-дитячому благав я його, нiби це була мисляча iстота.
Ферда мовчав i, певно, десь у глибинi своїх реле глузував з мене. А може, й вiн разом з усiма покинув цей мертвий будинок?
Я облишив свої марнi спроби, пригадавши, що можу потрапити до пiдземелля через пiдвал.
Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крiзь дiрку в стiнi пролiз до затхлої камери i обережно пробрався помiж апаратами до Пегасового ложа.
В променях лiхтарика заблищали скалки - об'єктивнi свiдки моєї атаки на небезпечного винахiдника.
Але Пегасове ложе було пусте!
Я затремтiв з жаху; на лобi виступив холодний пiт. Я погасив лiхтарик, знову ввiмкнув. Пегаса справдi не було... А чи був вiн взагалi коли-небудь?
Був, безперечно був. Тут лежала його кутаста голова; на цьому мiсцi були його широкi груди, стиснутi холодними руками.
Може, Пегас тiльки симулював смерть. Мабуть, я несподiвано застукав його, i вiн прикинувся мертвим... А коли я пiшов з лабораторiї, вiн утiк i тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свiдка, щоб докiнчити свою диявольську справу...
Я погасив лiхтарик i скорчився в кутку. Тут до мене нiхто не пiдiйде ззаду, i в разi нападу буде добре видно всю кiмнату.
В кiмнатi було не зовсiм темно. Очi незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помiтного свiтла, яке виходило з невiдомого джерела i заповнювало все примiщення.
Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кiсток.
Нарештi я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного свiтла.
Ранiше нiж дiйти цього рiшення, я побачив, що лiхтарик у мене горить i я мiцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким двi години тому знищив захисну скляну стiну Пегасового ложа.
Я рiшуче пiшов до виходу з лiгва. В лабiринтi ходiв та пiдвальних закуткiв мене лякав найменший шурхiт, який я сам i створював.
Ще кiлька поквапливих крокiв - i я пiрнув у надвечiрнє тепле повiтря; почуття пригнiченостi миттю зникло.
Менi хотiлося торжествувати, i здавалося, що навiть кам'янi горлицi на гербi бiля входу миролюбно затуркотiли. Я вiдчув щось схоже на пережите багато рокiв тому, коли я був звiльнений з концентрацiйного табору.
Однак я скоро потверезiшав.
"Пегас може переслiдувати мене й на вулицi,- подумав я.- Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне. Але чому ж? Куди подiлися мешканцi Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?" - мiркував я по дорозi до редакцiї. Тiльки там я мiг одержати вiдповiдь на всi цi загадки.
Я поспiшав Ностицевою вулицею i весь час озирався, боячись переслiдування Пегаса. У спустiлому мiстi людинi таки моторошно.
Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що бiля Ностицевого палацу я навiть зупинився.
Звiдкись почувся дитячий спiв. Чи це менi тiльки здалося?
Нi, справдi, десь недалеко наспiвує дитина.
На сходах, що вели до аркади, я помiтив трирiчну дiвчинку.
- Два камiнцi - камiнець... три камiнцi - вогник... - спiвала вона, мабуть, тiльки що складену пiсеньку. Маля дбайливо розкладало камiнцi, витягаючи їх з кишенi фартушка.
- Дядю, йди зi мною гратись! - покликала дiвчинка, побачивши мене.
"Нарештi жива iстота! - зрадiв я.- Раз тут дитина, значить, близько й матiр..."
- Дiвчинко, а де твоя мама?
- - Я не дiвчинка, а Єва!- заперечила вона.
- Ну, гаразд, Євочко...- засмiявся я з полегкiстю.- Ти тут живеш?
- Що ви! - проспiвала дiвчинка.- Я живу там!- показала вона кудись у простiр.
- Десь тут напроти? - вивiдував я.
- Що ви! Там далеко, за мостом!
- За мостом через Влтаву?
- Так, за Карловим мостом.
- А де твоя мама? Пiшла до магазину?
- Що ви! - покрутила вона голiвкою.- Мамуся дома.
- Ти тут сама? Хто тебе привiв сюди?
- Я втекла! - похвалилася Єва.- Тiльки ти не кажи нiкому!
- Отже, ти втекла... Так, так... I далеченько... Ходiмо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,
- Ти знаєш, де я живу?-здивувалась дiвчинка.- Я тепер сама не знаю, як iти.
- Я теж не знаю, але якось знайдемо її. Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, i ми вийшли на залитий сонцем майдан,
Раптом я почув незвичне гудiння. Зупинився i прислухався. Гудiння голоснiшало й наближалось.
- Не бiйся, дядю, це лiтаки! - втiшила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.
Справдi, над Мiкулашським храмом високо в небi заблищав перший лiтак, за ним ще i ще,- швидкi, якiсь незвичайнi лiтаки.
Кiлька секунд я дивився на них у зацiпенiннi. Це були скорiше не лiтаки, а балiстичнi ракети - гостроносi, куцо-крилi... I прямували вони просто на нас!
- Вiйна! - прошепотiв я з жахом. - Атомна атака... Тому евакуйовано Прагу!
На якусь мить ноги зрадили мене. Грiзна примара вогняної смертi та жахливих страждань пригнули мене до землi. Серце i горло стиснули палючi клiщi страху.
Євочка дивилася на мене своїми великими очима i тихо схлипувала. Вона не розумiла, що трапилось.
її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дiвчинку на руки i помчав до найближчого будинку. Пробiгши темним коридором до маленького дворика, куди лише iнколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку пiд балконом темнiли старовиннi, окутi залiзом, дверi. Я рiшуче вiдчинив їх i шугнув у пiдвал.
- Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусi! - кричала дiвчинка, але менi не було коли втiшати її.
Я заповз у найвiддаленiший куток i, сiвши спиною до виходу, схилився над безпорадним тiльцем, готовий собою захистити дiвчинку вiд радiоактивного випромiнювання.
Це були найкошмарнiшi хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух i тому намагався нi про що не думати.
Отак хвилина по хвилинi збiгав час. Євочка все ще тремтiла i тихо схлипувала, хоч i не розумiла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що менi, - я вже пiдвiв баланс своєму життю. Але яка провина оцiєї нещасної довiрливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумцi у фраках?!
Пригадав Єву, свою Єву, але швидко вiдiгнав тi спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.
Часом менi здавалося, що я божеволiю. I ця думка не лякала. Навпаки, хотiлось якнайшвидше втратити свiдомiсть.
Сердечко, що колотилося пiд фартушком, незабаром повернуло мене до життя i надiй.
"Минуло вже стiльки часу, а й досi нiчого не трапилось; хвиля лiтакiв тiльки перекотилась через Прагу,- втiшав я себе.
1 2 3 4 5 6 7 8 9