Тоді знову задзеленчало в сінях, і вони завмерли прислухавшись.
— Заплатиш мені за шило, — сказав швець. — Я бідний чоловік.
— А я багатий?
— А ти багатий.
— Я не можу тобі дурно платити.
— То й сиди!
— Ну гаразд, — нарешті здався лісник. — Підпиши ще одну бомагу. Дам тобі грошей на цілий рік.
— Досить з тебе однієї, — сказав швець. — Чи ти її затеряв?
— Не затеряв, — сказав лісник, викладаючи з кишені гроші. — Таке губити не годиться…
I раптом махнули по хаті тіні, закричав півень, голосно й весело, заблимали свічки, спалахнули й освітили хату великим, мертвим світлом, розбилася шибка, задзенькотіло скло, дуже голосно задзеньчав у сінях дзвоник, метнувся по хаті вітер, звіяв шевцеві волосся й одежу, замиготів каганець біля Миколи, а свічки погасли — мріли тільки в темені розпечені гнотики. Майнув чорний хвіст, начебто вилітав птах, дзвонив і дзвонив у сінях дзвоник, плакали діти на лаві, котилися сльози й у жінки; Марійка затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, і годі було взнати, чи осуджує він, чи втішає. Швець стояв у темряві, неприродно виструнчившись, його очі дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтіли.
— Ви всі це бачили, — сказав він. — Микола тому свідком. Ви всі те бачили. Я думав про вас! Мені несила бачити вас у голоді й холоді.
Здається, була тоді осінь. "Осінь, — сказала Марійка. — Стережіться, тату!"
— А я що? — мовив швець. — Та й часу мені нема. Онде чоботи шию.
Він справді шив чоботи. Сидів цілий день нагинці й шив. I чи осінь так ділала, чи, може, нежить схопив, боліла йому голова. "Мабуть, прийде!" — сказав він жінці, і вона подивилася на нього віддано й прохально. В цей мент і зазирнув той до вікна. Розтулив створки і сперся руками на підвіконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобіт.
— То збирайся, шевче, — сказав той, позіхнувши. — Я вже досить начекався.
Швець відчув свою знесилу проти нього.
— Не буду я збиратися, — сказав він. — Не буду! Старий я, не годен уже.
— А гроші, — розсердився той, — годен був брати? Марійка стояла біля батька й тремтіла, мов листок.
— Ну, не тремти, ластівочко! Сходи-но краще за панотцем.
— Я не хочу вас покидати, — сказала Марійка. — Чогось страшно мені стало.
— Дай мені боятися за себе! — спалахнув швець. — Iди, куди посилають!
— Куди це ти її посилаєш? — спитав той, у вікні.
— Тютюну купити на дорогу.
— Я тобі дам.
— Не хочу чортівського, хочу людського.
— Як знаєш!
— То в хату зайдіть.
— Хе-хе, — засміявся той, у вікні. — Вже заходив. Там закляте місце є.
— Ну то й стій під вікном, — сказав швець. — Мені он зібратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.
— Стою, — буркнув той і запалив люльку.
Жінка сиділа на лаві й плакала. Діти тулилися до неї.
— А може, відробимо ті гроші та й віддамо?
— А цитьте! — закричав на них швець. — Чи я тут голова?
— Та ти, але, може, краще віддати?
— Мені голова пухне за вас! — сказав швець, одягаючи білу сорочку.
— Не вдягай ти білої сорочки, — сказав той, у вікні.
— А то чому?
— Заклята вона в тебе.
— У нас звичай такий, — сказав швець. — На смерть білу сорочку вдягають.
— Грець з вами і з вашими дурними звичаями! — буркнув той, у вікні. — Вдягай, що хочеш!
— Чи не йде Марійка? — спитав швець у жінки.
Попереду бігла Марійка, а за нею — панотець. Віяв вітер, розкидав одежу, кропило відкидалося назад, так швидко вони йшли. Тоді всміхнувся швець: побачив — женеться за Марійкою й панотцем жовте листя, летить разом із вітром, і вони наче на крилах несуться. Тоді звів швець до Миколи свої очі. "Вибач!" — сказав. Микола не відповів, тільки дивився незмигно. "Я не знаю, — сказав швець, — де трафить мене смертне наїття, але я тримаюся! Хочу оберегтися".
Та лісник уже тікав. Уздрів нахід на себе — зірвався ще більший вітер. Махнув кулаком, люто спалахнули його очі, а губи виплюнули прокляття: "Дочекаєшся ти в мене!" Майнув від вікна і звалив по дорозі стару, перетрухлу грушню.
Прийшов захеканий панотець, Марійка прискочила до батька і схопилася за його руку. Швець стояв спокійний і сумний. Очі палали тихим, хоч і хворим, вогнем. Губи пошерхли, але твердо підтислися.
— Накликаєш на себе кару божу? — сердито сказав панотець. — Дивися, шевче!
— Прийде час, — сухо сказав швець, — і я стану перед богом. А зараз у мене клопіт є: вони, — він кивнув до лави, де горнулися до матері, як дріб, перелякані не на жарт діти.
Ось Марійка й семилітка. Але чогось вона не рада з того. Швець також думний, здається, чекають чогось обидва. Та й чи тільки вони: онде й шевчиха тривожно поглядає, та й інші діти якісь принишклі. Швець дивиться на Миколу, але той не приймає його погляду, начебто не стосується це його. Немовби відмахується: сам заварив, сам і їж! "Коли так, то й так", — думає собі швець і мов прикликав. У вікні знову виросло обличчя того, кого вони чекали. Тепер лісник веселіший, а може, й упевненіший. Та й погода надворі райська — все пахтить і розвивається. Шевцеві ж тепер не до погоди, йому б подолати той жаль, що посів його. "Не хочу йти!" — сказав він Миколі. Той мовчав, тільки Марійка почула.
— Ми разом підемо, — сказала вона. — Коли вже так насідає, маємо йти!
— Хіба ж тільки ти? — похитав головою швець. — Усіх я записав.
Жінка з дітьми вже сидить на лаві, швець — на своєму стільці, але не шиє чобіт — сьогодні йому не до того. У вікно всунувся той і лукаво дивиться.
— От дивлюся я на тебе, — каже швець, — зовсім як людина, а добра в тобі нема.
— Хе-хе! — засміявся той. — Погано дивишся. Коли б не було в мене добра, не возився б коло вас. Прийшов річенець — збирайся, і квит!
— А може, — відповів задумно швець, -тобі хочеться коло нас возитися?
Однак лісник не слухав його. Витяг із жилетки дзигаря, також дивного, аж вони роти пороззявляли, і відкинув покришку.
— Забарні ви дуже, — сказав. — А мені ніколи. Гайда! Цього разу швець не вдягав білої сорочки: надто мулько було на серці.
— Ходімо, тату, — сказала Марійка, і швець, востаннє зирнувши на Миколу (той сидів, як завше, в кутку), зітхнув.
— Долі не обійдеш і не одуриш, — сказав він.
— Отож-то, — засміявся той, у вікні. Вони пішли в сіни — швець попереду, а за ним усі дев'ятеро його душ. Сонце впало їм на обличчя, і вони на хвилю припинилися на порозі. День цвів чудовим літом, над ними розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило — сипало жовтим золотом, від того тремтіла ніжна шовкова блакить, все мерехтіло й дихало.
— Через сад підемо, — сказав швець, йому хотілося хоч востаннє дихнути його пахощів. Любив свій сад — оті яблуні, грушні й сливки. Особливо сливки. Глянув розчулено — над ним розкинулося розлоге дерево, широке й налите сонцем. Сливок було як маку, і він не міг не помилуватися на них.
— Добрі цього року сливки, — сказав лісник: дивився на сливку також. Тоді й швець відчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.
Схопився за стовбур і потрусив. Дерево стояло незрушно, і сливки спокійно сизіли під сонцем.
— Зовсім знесилів, — сказав швець. — Бачиш, а ти мене забираєш.
— Саме тому й забираю, — сказав лісник, збиваючи набік люльку.
— А я, не поївши сливок, не піду, — затявся швець. — Бо чого й іти?
Лісник усміхнувся, все ще тримаючи люльку в роті.
— Отакий ти ласий, — сказав він. — Та я не жалую! Він підійшов до сливки й труснув нею так, що змінилося небо й упала на землю осінь. Запахло падаллям, закружляло листя, і вже не було на дереві ні листка, ні сливки. "Це вже запахло мені землею", — виймаючи з купи листя соковиту сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, і йому ще більше запахло осінню.
— Ось бачиш, — сказав лісник, — яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я маю силу, то й робитиму. А ти собі шпаціруй і ший мертвим чоботи.
Однак лісник щось дуже зчепився з тією сливкою. Швець навіть здивувався:
— Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!
— А коли не пускає? — сказав той. — Оце відклеююсь, відклеююсь, а воно не пуска!
— Це мені Микола сказав таке, — прошепотіла Марійка.
Швець, однак, втомився. Крім того, й ця осінь серед літа — зовсім вона змлоїла йому серце.
— Не маю уже сили, — сказав він, сідаючи під яблуню. Жінка з дітьми стояли незрушно, наче покам'яніли.
— А йшли б ви додому, — наказав швець. — Здається, не підете ви з ним.
— Що значить, не підуть, — рвонувся від сливки лісник. — Добре мені діло, я біля вас два роки увиваюся, а вони не підуть!
Швець приліг на траву й підклав руки під голову. Крізь просвіти гілок спускалося до нього небо, сипало й сипало невимірною синявою, вгорі пливла хмарка, і була вона напрочуд схожа на голову оленя. Білого яскравого оленя, що повільно йшов собі через небо. "У свій барліг, — подумав швець. — Кожна людина й тварина шукає собі криївки — всім їм треба сховатися від світу".
Жінка й діти стояли коло нього, стояла й Марійка, а він аж розсердився, побачивши їх.
— То ви підете звідси чи ні?
Вони дивилися на нього, ну, зовсім чудні — позамерзали чи скам'яніли.
— Пусти мене, шевче, — змолився біля сливки лісник. — Я вже сили не маю!
— Еге, а мучити бідаків мав силу?
— Я був добрий до вас.
— Щоб повести у пекло, хе-хе! — засміявся швець.
— Ти сам записався.
— Віддай папір, — сердито сказав швець. — Бо онде вже й панотець ідуть.
Вони дивилися один на одного: лісник біля сливки, а швець з-під яблуні.
— Ти лихіший за мене, — сказав лісник. — Я з тобою по-доброму, а ти ні!
— Не я, а ти до мене прийшов, — відказав спокійно швець.
— Тебе не переговориш, — мовив лісник. — Вийми бомагу з кишені, бо в мене руки приклеєні.
Марійка пішла до нього, а швець ледве не заплакав, така ніжна й м'яка вона була. "Оця дитина, — подумав він, — рятує мене. Й Микола, слава богу, недаремно живе зі мною в одній хаті. Й вони всі теж", — подивився він на жінку й дітей, що все ще непорушне стовбичили біля нього; сам би він, може, й не мав би стільки сили, сам він ледве дихає — он і сливку не міг струснути: після всього цього, думав він, чи буде в нього сила жити далі: онде небо, літо, все цвіте й росте, а йому осінь пахне; так, йому пахла осінь, мабуть, цей лісник, чи дідько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! — він недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий він, але ці діти… ні, він не старий, він ще скаже в цьому ділі своє слово; але й зла він не носить, ну чому він не носить зла? Ні, він не лихий, душа його як небо голубе, безмірне, душа його між отією блакиттю й землею. Все пропахло осінню, прілою, жовтою, сірою, як сама наша матінка земля. Осінню цілого світу!
Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небі хмари? Ну, звісно, онде на небокраї вже поблискує й погримує. Лісник також дивиться на небокрай. У нього на обличчі розпач, геть тобі як у людини.
— Бачиш, — сказав швець, — вже й гроза наступає.
— Пусти мене, чоловіче, — заговорив зовсім тихим і лагідним голосом лісник. — Грім — то смерть моя!
Марійка вже стоїть біля батька й тримає папір, що вийняла його з лісникової кишені.
— Спали його, тату.
— Ти спали, бо мені й пальцем рухнути несила. А вже там, між яблунь, — Микола. Стоїть собі й дивиться.
Марійка побігла в хату кинути в піч папір, а Микола всміхається.
— Не знаю, що з ним робити? — сказав йому швець. — А онде й гроза надходить!
Пройшов вітер, гострий і свіжий, зметнув листя, натрушене зі сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А між того листя — Микола. Стоїть і дивиться, вже навіть не всміхається. Марійка теж біля нього:
— Пустіть його, тату, бо грім ударить у сливку, спалить і сливку, і його. Навіщо нам погане місце коло хати?
— Я хотів би, щоб камінь він повозив, — сказав швець. — Хай би подовбав його, то й знав, як це по-справжньому працювати!
Тоді схитнувся Микола, підійшов до них і спустився на траву. Лісник дивився на нього з жахом.
— Сходи-но по шило, — сказав Микола, — і добре його сколи. Тоді не чіпатиме людей.
Швець звівся. Йому не легко було звестися, але він устав. Закрутилася йому голова, на крайнебі розірвалася блискавиця: надходив вечір і гроза.
— Навіщо нам погане місце коло хати? — сказала Марійка, і швець тепло на неї позирнув.
— Я зараз, — сказав і побіг. Наскільки міг швидко, аж дух йому підпирало. Вергав ногами, наче були вони пудові, але все-таки біг. Гроза надходила й була вже близько.
Коли повернувся, схопився за стовбур і передихав. Ходором ходили груди, все так само нерушно стояли жінка й діти. Марійка чомусь утирала сльозу, а Микола спокійно крутив бадилину.
Тоді знову відчув швець жаль. Не лють і не біль, а таки жаль. Підіймавсь у ньому, як осінь чи як білий олень, що йде по небі. В руці в нього було шило, а лісник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був той погляд, дивні й очі: прохання, біль, покірливість, заворушилися й вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотів зараз слухати, адже проходив отой білий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.
— Я мушу, — сказав він просто в ті молящі очі, — бо сам знаєш: був і будеш тим, чим є.
— Авжеж, — згодився лісник. — Але згадай, що я був добрий до тебе!
— Пам'ятаю! — закричав з відчаєм швець. — Пам'ятаю те твоє добро!
Розмахнувся і всадив у лісника шило. Раз, другий, третій. Вже не мав сили на більше, відступив на кілька кроків і впав на коліна. Тоді полилося з лісника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча калюжа, а лісник стояв, повернувшись, і дивився на шевця. Віддалік уже зовсім виразно блимало, йшли по небі чорні отари, чорні сердиті отари з золотими вогняними язиками.
— Це я для того, — прожебонів швець, — щоб нікого ти не чіпав більше!
— Пустіть його, тату! — сказала Марійка. Микола встав і пішов. У нього була рівна спина, сиве волосся віялося з-за плечей, а ноги ступали впевнено й рівно.
— Я хотів би, щоб ти камінь поносив, — сказав швець, але лісник уже не відповідав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стікали по дереву, і від того воно лисніло.
— Пустіть його, тату! — закричала Марійка, бо в цей момент уже зовсім близько спалахнула блискавка. Лісник повернув до шевця заплакане обличчя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67