Поверталися до узлісся, на якому покинули візника, в легких та прозорих сутінках. Відчули раптом, що пізнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пішли отак по залитій вечірнім фіолетом дорозі — здалося, що йтимуть так вони завжди.

14
Утретє навідало Iвана його дивне світло в 1931 році. Вони були тоді в гостинах у Маріїної сестри Надії, і доки сестри балакали, Iван мовчки ходив по просторому, засипаному квітами саду. За полудником вони випили по чарці старого доброго домашнього вина. Iван підійшов до полиць із книгами, котрі належали чоловікові Маріїної сестри, і той почав тихо й натхненно оповідати йому про ті книги. Він показав йому "Саlеndаrіum" Філянського і прочитав звідти кілька сумовитих, але прегарних рядків. Після того вийняв книжечку Боддера й продекламував кілька віршів французькою мовою. Він заговорив про парнасців і їхнє відбиття — російських символістів, і його голос схвильовано шелестів біля Iванового плеча. Сестри розмовляли в кутку між вікнами, в кімнату уже заповзали сутінки, і ті жіночі постаті, що шепотілися поміж себе, були запнуті тонким смерком, тільки їхні очі поблискували. Чоловік Маріїної сестри витяг з полиці "Ладі й Марені терновий вінок мій" Пачовського, а потім прочитав вірш Славинського, погортавши перед тим давнього декламатора. Сутінки все згущувались і згущувались; Надія встала й засвітила сірника, щоб припалити гніт лампи. Те світло жовто змоделювало її обличчя й кинуло на нього хитливі тіні. Лампа горіла серед столу, але не було ще досить темно, тож Маріїне обличчя, яке він побачив у ту мить, вразило його несподіваною молодістю. Те світло зняло з неї всі зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся темно-попелястим, очі її юно засвітилися — засміялася вона тихо на якийсь сестрин жарт. Чоловік Маріїної сестри нетерпляче поторкав Iвана за плече й показав йому тоненьку книжечку Свідзінського.
— Це вже сучасний поет, — сказав він і прочитав кілька вірпгів, від яких ще більше просвітліло Iванові на серці. Він узяв ту книжечку у руки і, прихилившись до лампи, почав перелистувати.
Марія теж зирнула тоді на нього, обличчя його різко моделювалося, а очі із синіх стали зовсім чорні. Він схилявся над столом і гортав сторінки, пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, і він трохи нервово його відкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руці круглий і майже лисий сестрин чоловік — його очі по-молодечому палали. Надія прошепотіла сестрі щось виключно жіноче, і та мусила переключити увагу — заговорили вони про варення, печиво та в'язання; стали в жінок при тому таємничі й прегарні обличчя, а на вустах вряди-годи заквітали тонкі й загадкові усмішки. Iван повернув книжечку господареві, і той, дмухнувши на неї, поніс, тримаючи в обох долонях, до полиці. Біля полиці він прочитав Iванові кілька японських хоку в російських перекладах, а тоді взяв до рук книжечку Рабіндраната Тагора "Садівник".
— "Божевільний подорожній, — почав читати він трохи піднесеним тоном, — шукав того каміння, що перетворює все в золото; на тінь він був схожий тілом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з устами, стиснутими так міцно, як його замкнене серце; очі йому горіли, як ліхтарики світляка…"
У цей час підвелася зі свого стільця в кутку Марія, її велика кудлата тінь скакнула на стіну.
— Будемо прощатися, — сказала вона. — Нам далеко повертатися…
Вона не знала тоді, що ці слова наберуть глибшого значення: сестра її незабаром помре, а її чоловік пропаде — була це так само бездітна пара. Вони вийшли в густий сутінок, Марія поцілувалася з Надією, а чоловіки сердечно стисли один одному руки.
— Приходьте, — сказав Надіїн чоловік. — Я вам ще не все показав…
Вони пішли через завулок, а тоді вийшли на освітлену ліхтарями дорогу. Коли-не-коли проїжджали повз них вози й авта, коли-не-коли траплялися подорожні. Марія була втомлена, а Iванів розум був настроєний тихо й мирно. Був він у стані спокійної, майже пасивної радості — все його тішило і все подобалося: і ця напівпорожня вулиця,й ліхтарі, що освітлюють дорогу ледве не для них самих. Він ішов так довго, з насолодою вдихаючи легке й прохолодне повітря, аж доки дійшли вони до Чуднівської. Саме тут, унизу, біля річки, це й сталося.
Тривало всього кілька секунд, але за них він пізнав більше, ніж пізнавав за місяці й роки: велике світло пролилося в його груди, і це вже на все життя.
Марія відчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася за нього — частка світла перейшла й на неї, окрім того, була вона під враженням вечора, повного синіх сутінків і таємничого шепоту. Тихий і ясний спокій відчули вони, ідучи поруч, притислася вона щільніше до нього і аж примружилася.
"Що є, — подумала вона, — хай буде, а що станеться, то якось уже переживем!"

15
Уранці він устав, поснідав молоком із хлібом, поцілував дружину і вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На місце служби він, однак, прийшов тільки для того, щоб узяти розрахунок. Вийшовши з приміщення, де пропрацював вісім років, він навіть не озирнувся. Iшов повільною й рівною ходою, і обличчя в нього було таке незвичайне, що на нього озиралися.
Вулиця вивела його до Сінного базару, де чулися крики свиней і кінське іржання, мукали корови й тремко озивалися кози. Свині лежали на возах, а знуджені селяни мовчки чекали на покупців. Коні хрумали підвішений у торбах овес і позирали на світ спокійно й байдужне. Якийсь чоловік обзирав корову, заглядав їй у зуби, підіймав хвоста й мацав вим'я. Здавалося, він повзає по тій корові, як вуж, — тварина раз по раз тривожно мукала.
Iван спинився коло огрядної баби, котра сиділа на розкладному стільці, заплющивши очі, — в руках тримала прив'язь із трьома козами. Кози потяглися до Iвана гострими мордочками з борідками, і він почухав одну під підборіддям. Друга мекнула, розкривши рота, який спалахнув червоним, — очі її стали наче гудзики. Дивний смуток відчув Iван у тому меканні, дивний смуток побачив у засклілих тих очах.
Баба розплющилася, очі в неї були зовсім такі, як і в її кіз.
— Почому кози? — спитав Iван.
Баба подивилася на нього з підозрою, але за мить з її рота поплив велемовний потік. Вона почала розказувати йому про гірку свою долю, покивуючи при цьому головою, про старість-не-радість і про пропалу свою силу. Розказала з тремом у голосі про одну, другу й третю козу, одна з них Валентина Iванівна, друга Світлана Iванівна, а третя Людмила Iванівна, бо всі три вони єдинокровні сестри; оповіла вона про те, що цілий день і ніч проплакала, перш ніж зважитись вивести цих красунечок на базар. "Красунечки" совалися писками Iвану в долоню, мекали, немов і собі навперебій розказували про свою долю. Стара тим часом оповіла Iванові, що вони спокійні й мирні кізочки, а молока дають стільки, що вона не знає, де його й дівать. Сметани з того молока не збереш, сказала йому стара, — це твар ніжна і, коли хочете, благородна, але який у тому молоці смак! Молоко, сир і кисляк чудові, сир не гірший коров'ячого, а може, й кращий, гордо сказала баба, і коли він їй не вірить, вона напише йому свою адресу, недалеко й живе, на Трипільській: там у неї хата, городець і сад. I городець, і сад вона ще опрятає, а от ходити за козами їй уже не під силу.
Знову заплющилася, але для того, щоб сховати сльози. Потекли з одного й другого ока і змочили за мить усе її широке й добродушне обличчя. Iван поклав старій у руку гроші, не торгуючись, і вона з дива аж за коліна взялася:
— То ви й торгуватися не будете?
Наступної хвилі вона побачила його обличчя і зустрілася з синіми, напрочуд добрими очима. Дивилася якийсь час, і неземне здивування охопило її. Він тим часом зняв з її кіз ошийники і поклав у поділ старої.
— Дякую, бабусю, — сказав тепло, повернувся й пішов. Кози слухняно побігли за ним, як собачата.
Стара аж заклякла. Зрештою, швидко отямилася, хутко піднесла до очей стиснуту руку з грішми і почала швидко їх рахувати перебираючи. Грошей було якраз стільки, скільки просила, хоч готова була продати кіз і дешевше. Звела голову, щоб хоч поглядом провести того незвичайного покупця, але ніде його більше не побачила. На те вона ще більше здивувалася й перехрестилася.
Пізніше вона розкаже сусідам і знайомим неймовірну й чудову легенду, а що була вона богомільна і пильно ходила в церкву, ішлося в тій легенді про святих та нечистого і про те, що вона не розібрала до ладу, чи святий купив у неї кіз, чи нечистий.
— Як там не було, — резюмувала стара своїм недовірливим та захопленим слухачам, — а мене тішить, що поганих кіз я йому не продала. Були це чудо-кізочки, — плакала вона, — золотко-кізочки, такі душевно чисті, що аж серце мені за них болить!
— Я так і пойняла, — сказала другого разу стара. — Такого ти, Надеждо Филимонівно, не проведеш! Цього і ніззя було проводить, ще якогось лиха нашле на бідну мою голову, тьху-тьху, не на ніч згадуючи…
Він ішов по вулиці, кози слухняно й дружно бігли за ним слідом; коли перечікував машину чи воза, ставали вони всі три обіч нього: Валентина Iванівна при цьому мекала, в тон їй вторила Світлана Iванівна, а Людмила Iванівна дивилася на світ осмислено. Iшов Iван спокійним, розважним кроком і, здавалося, нічого не бачив довкола себе.
Так вийшов він на Київську, і коли проходив повз установу, в якій пропрацював вісім років, з її вікон висунулися всі працівники. Вони дружно пожаліли його й пробалакали на цю тему до вечора, зійшовшись на думці, що їхній завжди пунктуальний співтовариш по роботі зсунувся, бідолаха, з глузду. Вони однодушне поспівчували Марії, а бухгалтер Фаня Iсаківна розповіла при цьому досить повчальну історію про свою родичку, з якою трапилася така ж історія: якою страшною морокою виявилося це родині! На кінець робочого дня вони дружно забули про свого невдачливого колегу, і тільки молоденькій друкарці Раї він приснився був уночі: йшов по березі річки високий, випростуваний, з палицею-стільцем, а за ним статечно й гордо ступали кози. I здалося тоді вві сні молоденькій друкарці Раї, що вона закохалась у того чудного чолов'ягу і палить її через те невгасимий вогонь. Вранці вона неймовірно здивувалася на такий винятково дурний сон, не оповіла його нікому і тільки значно пізніше, років через сім, коли прийде вона з чоловіком та дитиною на річку, побачить раптом ту ж картину, що колись їй наснилася: ітиме берегом високий сивий і дуже гарний старий і за ним ступатимуть статечні й задоволені кози. Вона скаже щось веселе про того старого своєму чоловікові, аж той розрегочеться, але в серці в неї щось тенькне, наче обірветься тонка струна.
Того всього не дано буде знати Iванові. Він пройде повз вікна установи, де працював вісім років, і не помітить ні будинку, ні цікавих у вікнах. Вийде на Кафедральний майдан і спуститься Чуднівською вулицею вниз. На горі, ще перед тим як спуститися, ще раз зупиниться, стануть коло нього й кози, вони побачать один із найкращих краєвидів, які тільки може витворити природа. Побачать вони далекі горби і скелі, оброслі ліщиновими й берестяними кущами, поля, а на них густо золотого жита. Вітер гойдатиме хліб, і йому здасться, що ті гори дихатимуть. Здійматимуться їхні груди, завиті в синій тонкий газ, — сплять вони, наче велети. Iван відчує тоді неймовірний захват, який завжди пронизує мандрівника, коли той уперше ступає на шлях, а перед ним має простелитися дорога не в один місяць. Iван зрозуміє, що те, чого він шукав, знайдено і що п'ять синів, про яких мріяв, він народить, хай будуть це лише п'ять паперових зшитків (два із них уже списано). Вони замістять йому те, чого не досяг, і це має стати найвищим його щастям.
Відтак прийшов до Iвана ранковий настрій, настрій свіжої роси, що обкропила трави й освітилася сонячним промінням. Весь простір побачився йому заповнений сонцем, синім небом, безліччю моторного птаства, жуків, метеликів, комах. Земля була повна коріння, хробаків, кротів, мурашви й козачків. Соковитий духмяний запах сіна йому почувся, відчув він у плечах солодкий ломець, наче й справді цілий день махав косою. Запах меду почув від білих та жовтих розсипів кашки, бджоли загули коло нього тисячами крил, і йому здалося, що він повернувся на галявину, на якій став чоловіком. Сонце грало на листі й пелюсті урочисту пісню, і під ту мелодію рушив він у свій упередній шлях, а за ним, статечно й мірно покивуючи, пішли три його вірні супровідниці.
розділ п'ятий
ЗАПАХ СЕРПНЕВОГО СОНЦЯ
Спека! Крик цикад
Полум'ям піднявсь до хмар,
Нерухомих хмар.
Сарен, XVIII ст.

1
Шкільний двір було захаращено витягнутими партами й столами; Олександра Панасівна метнулася по вулиці і вже йшла в супроводі кількох молодиць — несли вони з собою горщики з білою глиною та квачі. Старший хлопець Олександри Панасівни ніс від річки повні відра, син підстарший сидів серед двору й рівняв, на шматку рейки цвяхи. Марія Яківна снувала з віхтиком і обтирала з парт куряву, сторож Степан лагодив ті парти, голосно лупаючи по головках цвяхів молотком. З гори спускалася Галя в сірому старенькому платтячку й у білій хусточці, і Володимир, який розмішував фарбу, перш ніж почати фарбувати, мимоволі на неї задивився. Не мала зараз тої краси, яка так вразила його, коли піднявся був на гору, але лице її було таке кругле й таке здивовано-миловидне, що він знову відчув, як у нього закалатало серце. Поруч з нею ступав голий до пояса Хлопець, тримав у руках старе відро; старша дочка Олександри Панасівни почервоніла, дивлячись на Хлопця, і, щоб сховати зворушення, нахилилася й почала перев'язувати шнурок на балетці. Дочка підстарша ганялася за меншою, вони стрибали з парти на парту, аж доки сторож Степан нагримав на них.
Олександра Панасівна підійшла в супроводі молодиць до хвіртки водночас із Галею. Вони спинилися на мент: високо зазвучали їхні голоси. Хлопець покинув їх і пішов із відром до річки, там він спинився по коліна в воді і заслухався, як дзюрчить коло його литок вода. Зирнув угору й побачив синезне серпневе небо з величезними купчастими хмарами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67