Чи, може, був господарем печери і пове
ртався до неї з далекої подорожі? Поки Нао міркував над цим питанням, звір
почав спускатися з крутого пагорка. Опинившись на рівнішому грунті, ведм
ідь підвів голову, потяг носом вологе повітря і швидко побіг. Спочатку об
идва мисливці гадали, що він біжить геть. Але звір спинився Ц і якраз прот
и того місця, звідки він зміг би вилізти на їхній виступ: тепер про втечу н
е можна було й думати.
З одного боку лежало провалля, у другий бік можна було тікати лише на очах
у ведмедя, і він устиг би переплисти вузьку річку та загородити втікачам
дорогу. Отже, лишалося тільки чекати, що звір або піде собі геть, або напад
е на них.
Нао розбудив Нама, і всі троє почали підкочувати до отвору каменюки.
Трохи повагавшись, ведмідь зважився переплисти річку. Перепливши, він по
важно виліз на берег і попрямував до виступу. Що ближче він підходив, то кр
аще можна було бачити його мускулисту будову і блиск його зубів під міся
чним промінням. Нам і Гав затремтіли. Жага життя сповнила їм серця; почутт
я людського слабосилля здавило їм груди, а їхні молоді серця забилися, на
че полохливий птах. Нао теж хвилювався. Він знав супротивника, він знав, що
йому треба зовсім небагато часу, щоб замордувати трьох чоловіків. А його
груба шкура та масивні кістки майже не боялися ні списа, ні сокири, ні вил.

Тим часом мисливці, кінчали закладати отвір камінням; незабаром лишилас
я тільки одна дірка Ц праворуч, на висоті людського зросту. Наблизившис
ь, ведмідь загарчав, труснув головою і здивовано почав оглядати вхід до п
ечери. Він ще нюхом пізнав людей, потім чув шум від їхньої роботи, але ніяк
не сподівався побачити закладеним отвір до своєї домівки. Під черепом у
нього ворухнулася невиразна думка про якийсь зв'язок між закладеним отв
ором до печери та тими, що в ній засіли. Проте, пізнавши дух слабосилих зві
рів, якими мав на думці підживитись, ведмідь не виявив ніякого занепокоє
ння, але дуже здивувався.
Він випростався в місячному світлі, показуючи свого шкуру, випинаючи срі
блясті груди та похитуючи своєю загостреною мордою. Потім звір раптом ро
злютувався Ц без причини, лише тому, що мав жорстоку, дику, нездатну до ра
дощів вдачу, Ц і хрипко ревнув. Втративши терпець, він звівся на задні ла
пи, набувши вигляду величезної волохатої людини з короткими ногами та на
дто довгим тулубом. Тепер він нахилився до дірки, щоб зазирнути в печеру.

А там, у сутінках, стояли Нам і Гав, наготувавши свої сокири; син Леопарда с
тискав у руках важкого кия; мисливці вичікували, що ведмідь просуне свої
лапи, які вони повинні були строщити. Але в дірку ткпулася величезна голо
ви з порослим шерстю лобом, заслиненими губами та гострими зубами. Вдари
ли сокири, майнув кий, та через виступи каміння Ц даремно. Ведмідь з ревом
відскочив. Його не поранили: не видно було й сліду крові на морді, а клацан
ня зубів і люті вогники в очах свідчили лише про обурення ображеної сили.

Однак він не знехтував своєї науки і змінив тактику. Добре вміючи підкоп
уватись та маючи витончено розуміння річних загорож, він знав, що іноді к
раще їх завалити, ніж лізти в небезпечний прохід. Ведмідь обмацав стіну і
штовхнув її: вона похитнулась.
Звір, напруживши свої м'язи, щосили працював лапами, плечем і головою, то н
авалюючись на загорожу, то тягнучи її до себе своїми блискучими пазурами
. Вишукавши слабке місце, він почав її розхитувати. Ведмідь уперто заходи
вся біля цієї роботи, тим більше певний. що руки людей були надто короткі,
щоб дістати до нього. Отже, вони залишили даремні зусилля; замість того На
о й Гав підперли стіну і спинили її хитання; Нам же висунувся в дірку, чека
ючи зручного моменту, щоб кинуті: в око звіра дротиком.
Тут нападник помітив, що слабке місце зміцніло. Ця незбагненна для темно
го звірячого розуму зміна, що суперечила його довголітньому досвіду, спа
нтеличила звіра. Звір спинився, сів на задні лапи, уважно придивився до ст
іни, понюхав її, потім труснув головою з виглядом недовір'я. Нарешті, думаю
чи, що помилився, знову вернувся до загорожі і пхнув її лапою та плечем; пе
реконавшися ж, що опір триває, він втратив усяку обережність і дико ринув
вперед.
Отвір просто гіпнотизував його; тепер він здавався йому єдиним шляхом по
трапити до печери; отже, звір кинувся до неї, забувши про все на світі. Свис
нув дротик, влучивши ведмедеві в око, але це не спинило непереможного нап
аду. Оця потвора, ця гора м'яса, де кров клекотіла, як на огні, напружила всі
свої сили Ц і загорожа розвалилася.
Нао і Гав устигли плигнути в глиб печери. Нам же опинився в страшних лапах
звіра. Він і не думав боронитися, нагадуючи захоплену великою пантерою к
озу або ж повалену левом коняку. З розкинутими руками та розкритим ротом
він безнадійно чекав на смерть. Але Нао, переборовши острах, знову відчув
запал боротьби. Так само, як Нам забув себе в покорі, так Нао цілковито від
дався боротьбі. Він шпурнув геть сокиру, що стала йому тепер непотрібною,
і вхопився обома руками за свій сукуватий дубовий окоренок.
Ведмідь побачив його. Він покинув свою слабосилу здобич, що тремтіла під
ним, і, як блискавка, повернув свої пазурі й зуби на супротивника. Одночасн
о уламр свиснув своїм києм. Зброя першою досягла своєї мети, поціливши ве
дмедеві по щелепах і одним із сучків розбивши йому ніздрі. Цей удар, хоч і
не дужий, бо влучив скоса, все ж завдав хижакові такого болю, що він скорчи
вся. Другим ударом мисливець поцілив у лоба, даремно силкуючись провалит
и його. Це привело ведмедя до тями, і він стрімголов кинувся на уламра, що т
им часом метнувся в пітьму і зачаївся за прискалком. В останню мить мисли
вець відскочив набік. Ведмідь же жорстоко вдарився об базальт. І поки він,
спіткнувшись, палав, Нао вже підскочив збоку і з бойовим Кличем щосили ви
тяг ведмедя києм по хребту. Кістки хруснули. Знесилений ударом об базаль
т, хижак захитався. Нао, новими завзяття, трощив йому ніздрі, лапи, щелепи, а
Нам і Гав пороли сокирами живота.
Коли ж нарешті жива купа перестала ворушитися, мисливці мовчки позирнул
и один на одного. Це була чудова хвилина. Безперечно, Нао був найдужчий з у
сіх уламрів, з усіх людей: адже ні Фаум, ні Гоо, син Тигра, ніхто інший з диво
вижних героїв, про яких інколи пригадував Гун-Сухі Кістки, ніколи не могл
и подолати сірого ведмедя, та ще й звичайним києм. І нова легенда народила
ся в серцях юнаків, щоб переходити в низку поколінь, підбадьорюючи їхні н
адії, аби лише Нао, Гав і Нам не загинули всі троє в своїм поході по Вогонь.


Розділ четвертий
ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ І ТИГРИЦЯ

Мицуло чимало днів. Простуючи все на південь, Нао давно вже лишив за собою
степ і тепер ішов лісом. Лісові ж тому, здавалося, і кінця не буде. Досить ча
сто траплялися галявини з травою чи камінням, озера, ставки, долинки. То зд
іймаючись на гори, то спускаючись на низьке, ліс давав місце всяким росли
нам, всякій породі звірів. Тут траплялися тигр, рудий лев, леопард, лісова
людина, що жила самотньо з кількома самицями та була багато дужча від зви
чайної людини, гієна, кабан, вовк, сарна, олень, козуля, муфлон. Тягав тут сві
й важкий панцир носоріг; міг навіть трапитися й печерний лев, дивовижний
звір, що почав вимирати вже за кількасот років до тих часів.
Був тут також мамонт, що руйнував ліс, ламаючи гілля та вириваючи дерева, щ
о своїм приходом робив шкоди більше, аніж повідь чи ураган.
Поживи в цих страшних краях мисливці мали досхочу, та зате ж і самі могли с
тати здобиччю якогось великого хижака. Отже, йшли вони обережно, трикутн
иком, щоб на всякий випадок мати якомога більше простору, їхнє гостре чут
тя дозволяло їм уникати засідок удень. Але їх найстрашніші вороги полюва
ли лише вночі. Удень вони не мали такого гострого зору, як люди, та й дух від
них був не такий, як від вовків. Останніх заздалегідь помітити майже не бу
ло змоги, але в повному іншої здобичі лісі вони й не насмілювались напада
ти на таких небезпечних істот, як уламри. Найдужчий з ведмедів, печерний в
елетень, полював лише тоді, коли йому допікав голод. Бувши травоїдним, він
у лісі завжди мав чим задовольнити свою ненажерливість. Та й сірого ведм
едя інколи можна було побачити оддалік, хоч він і неохоче покидав свої хо
лодні північні краї.
Дні минали, повні тривоги, ночі Ц різного страхіття. Уламри мусили вишук
увати собі схованку на ніч дуже старанно, і це вони починали робити ще за я
сного дня. Досить часто вони ховалися в щілинах скель; іноді обгороджува
ли себе великими каменюками або ж мостилися. в непролазних нетрях, всіля
ко затуляючи проходи; деякими вечорами вони мусили ховатися в глибокій я
мі під коріннями дерев або в хащах драпача.
Більш, піж що інше, допікав їм брак Вогню. Коли наставали ночі без місяця, т
о їм іноді думалося, що це вони вже назавжди опинилися в темряві. Вона дави
ла їм на тіло, вона просто ковтала їх. Щовечора вони вперто вдивлялися в гу
щавину, ніби сподівалися побачити, що ось заблищить у клітці Вогонь, випл
игне на волю й почне їсти сухі мертві гілляки. Але даремно: блискали їм лиш
е зірки та очі хижого звіра. Самотність важким тягарем налягала на їхні к
волі плечі. Безперечно, їм не було б так прикро, коли б вони перебували сер
ед племені, в оточенні уламрів, повсякчасна ж самотність стискала їм гру
ди.

Нарешті ліс залишився у них позаду. В той час як його лава ще тяглася на за
хід, на схід від них розлігся степ, вкритий травою, чагарником та де-не-де о
стрівцями дерев. Трава боронила свої простори від великих дерев; природа
насилала турів, зубрів, оленів, сайгаків, онагрів та коней, що залюбки об'ї
дали на деревах молоді паростки. Заросла чорними тополями, попелястими в
ербами, осиками, вільхами та очеретом, пливла на схід річка. Виразно вимал
ьовувалися на зеленому полі повалені рудуваті валуни. Схилялося на вечі
р, на землю вже лягли довгі тіні. Мисливці оглянули місцевість з недовір'я
м: тут, мабуть, не один звір пробіжить під кінець дня. Тому вони, не гаючись,
напилися води й почали досліджувати місцевість. Більшість валунів стоя
ли поодиноко і не могли стати їм у пригоді: деякі купи їх, щоб скласти з них
укріплення, потребували багато праці. Уламри вже втратили надію і ладні
були вертатися в ліс, коли Нам помітив осторонь купу величезних каменюк,
де дві стулювалися вершками. Ця купа утворювала ніби схованку з чотирма
отворами. Троє з них могли пропустити менших за людину звірів, як вовки, со
баки, пантери, через четвертий же міг улізти й дужий мисливець, лігши на жи
віт. А для великих звірів Ц ведмедя, лева й тигра Ц отвір був занадто вуз
ький.
Нао й Гав негайно прибігли на поклик свого товариша. Юнаки турбувалися, ч
и влізе в схованку ватажок. Але Нао витягся на траві, крутнув головою і про
ліз усередину схованки. Майже без зусиль тим самим способом він вибрався
й назад. Отже, вони мали безпечну схованку, кращу за всі, що служили їм попе
реду: каміння було таке важке і так міцно влежалося, що навіть табун мамон
тів не зміг би його розворушити. Схованками була досить простора, всеред
ині вільно могло вміститися десять чоловік.
Мисливці дуже зраділи Ц тепер вони відпочинуть. Оце вперше за всю їхню п
одорож могли вони кепкувати з усіх на світі хижаків. Вони попоїли сирого
м'яса з оленячого теляти, заїли його зібраними в лісі горіхами і почали зн
ову оглядати місцевість. Повз них пробігло до води кілька оленів і козул
ь, з войовничим галасом здіймалися круки, під хмарами кружляв орел. Плигн
ула за нирком рись, під вербами майнув леопард.
Тіні ще подовшали. Скоро вони вкрили все поле. Сонце, немов велетенське кр
угле багаття, скотилося за дерева; наближався час великих хижаків, але ні
що не свідчило ще про їхню присутність. Чути було невинні співи пташок; по
одинці чи хорами похапцем слали вони свій гімн сонцю, гімн жалю за ним та п
обоювання перед довгою похмурою ніччю.
В цю хвилину з лісу вискочив тур. Звідки він біг? Яка пригода відірвала йог
о від табуна? Чи пристав, чи. може, навпаки, біг попереду, наляканий ворогам
и або страхіттями природи, біг щосили, не тямлячи себе? Мисливці не думали
міркувати над цим, їх охопила жага полювання. Люди з їхнього племені хоч і
не зважувалися нападати на табуни великих травоїдних, проте завжди вико
ристовували нагоду полювати на цих поодиноких звірів, особливо слабих ч
и поранених. Сміливість і впертість турів передались і нашим бикам, осла
б лише їхній розум. Порода турів досягла була за тих часів найвищого свог
о розвитку. Жваві, бадьорі, чутливі до небезпеки і надзвичайно хитрі, ці ду
жі звірі просто раювали на землі.
Нао заревів і підвівся. Гарна річ Ц перемогти дужого хижака, але не менш п
очесно вбити й велику травоїдну тварину. Запал Нао зростав у міру того, як
широкі груди та блискучі роги наближалися до нього. Але тут обізвався в н
ьому й другий інстинкт: не нищити ходячого харчу по-дурному. Свіже м'ясо у
них було, здобичі водилося без ліку. Згадавши також про свою славетну пер
емогу над ведмедем, Нао збагнув, що вбивство тура не принесе йому честі, оп
устив ратище і зрікся того полювання, де міг лише попсувати свою зброю. А т
ур поволі подався до річки.
Тут мисливці раптом стурбувалися, відчувшії небезпеку, їхнє вагання три
вало недовго. Нао кивнув своїм товаришам на схованку під кругляками і са
м уже ліз слідом за ними, коли з лісу вискочив мегасерос.
Мегасерос Ц великий олен
ь з гігантськими рогами.
Звір тікав, як вихор, прищуливши величезні вуха; кривава піна текла
йому з рота, ноги тремтіли, мов гілки дерева під циклоном. Не встиг мегасер
ос плигнути зо три десятки разів, як за ним виринув з лісу і його ворог. Це б
ув кремезний з гнучкою спиною тигр. Він стрибав одразу по двадцять лікті
в, паче ковзаючись у повітрі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21