Нао кричав їм:
Ц Чого ви блукаєте коло мамонтів і уламрів? Ви перед мамонтами Ц як шака
ли перед великим ведмедем. Ні кий, ні сокира будь-якого кзама не можуть пр
отивитися києві й сокирі Нао! Коли ви пе повернетеся до свого місця полюв
ання, ми ставитимемо па вас пастки і вбиватимемо вас.
Нам і Гав вигукували бойовий клич і трясли своїми списами, але кзами все ж
блукали по чагарниках, очеретах, серед кленів, сикомор, ясенів та тополь. Т
о тут, то там виринав або волохатий тулуб, або довгочуба голова; невиразні
постаті нишпорили і впочі. І хоч уламри й не боялися кзамів, проте ненавид
іли їхнє гидке сусідство. Воно перешкоджало їм відходити від табору та р
озвідувати місцевість. Воно нависло загрозою над майбутнім, бо скоро вже
треба було покидати мамонтів та вертатися па північ. Син Леопарда мірку
вав, яким би його чином позбутися ворога і сховати від нього свої сліди.
Він і далі уважно ставився до ватажка мамонтів. Тричі на день приносив йо
му оберемок смачної трави і довгий час просиджував біля нього, силкуючис
ь зрозуміти його мову та навчити його розуміти свою. Мамонт охоче слухав
людське слово, трусив головою і ніби міркував над ним. Тоді Нао думав:
«Великий мамонт розуміє Нао, а Нао ще не розуміє мамонта».
Однак мамонт добре розумів жести, коли йшлося про їжу. Якщо мисливець кри
чав: «Ось!» Ц то мамонт негайно з'являвся на крик, навіть коли Нао не було в
идно, просто на голос. Він знав, що Нао вже мас для нього корінці, свіжі стеб
ла й фрукти.
Поволі вони засвоїли собі звичку інколи кликати один одного й без ніяког
о приводу. Мамонт для того просто зм'якшував свій крик, а Нао голосно вимов
ляв один чи два звуки; їм дуже подобалося бути вкупі. Людина сідала на земл
ю, а мамонт блукав біля неї, інколи для забавки обережно підкидаючи її хоб
отом угору.
Для досягнення мети Нао наказав своїм юнакам, щоб вони теж призвичаїлись
шанувати двох інших мамонтів, що після велетня були теж ватажками табун
а. А що мамонти вже й перед тим звикли до мисливців, то тепер охоче виявлял
и до них повну лагідність. Нао навчив також юнаків, як треба привчати мамо
нтів до свого голосу, і вже на п'ятий день велетні стали приходити на покли
к Нама й Гава.
Уламри почували себе дуже щасливими. Одного вечора, перед тим як почало с
меркатися, Нао назносив купу хмизу й сухої трави і пасмілився випустити
на неї Вогонь. Повітря було свіже, досить сухе й спокійне, вітру майже не б
уло помітно. Спочатку пішов чорний дим, а потім з'явилося чисте, тріскуче,
рожеве, як. світання, полум'я.
Мамонти збіглися звідусіль, витягаючи свої великі голови та неспокійно
блискаючи очима. Більш лякливі з них почали ревти. Авжеж, вони знали Вогон
ь! Вони вже зустрічали його і в лісі, і в лузі, коли з неба падала блискавка;
він гнався за ними з лютою тріскотнею; його подих пік їм груди, його зуби п
рокушували їхню товсту шкіру. Найстаріші мамонти знали своїх товаришів,
які були охоплені полум'ям і не повернулися більше. З побоюванням і триво
гою дивилися вони на полум'я, навколо якого стояли малі двоногі істоти.
Розуміючи їхнє невдоволення, Нао наблизився до великого мамонта і сказа
в:
Ц Огонь уламрів не може втекти, він не може перескочити на дерева, не мож
е напасти на мамонтів. Нао посадив його на голій землі, де він без Нао не зн
айде собі їжі.
Велетень підсунувся на десять кроків до полум'я, став роздивлятись па нь
ого і заспокоївся. Він сам відчув якесь невиразне довір'я до Вогню, бачачи
, що його слабосилі приятелі ставляться до нього так спокійно. А як його тр
ивога чи спокій довгі роки були знаком для табуна, то й усі мамонти поволі
заспокоїлися, не боячись більше нерухомого Вогню уламрів. Для них це був
не той Вогонь, що колись налякав їх у степу.
Таким чином, Нао міг уже підтримувати полум'я і проганяти темряву. Того ж в
ечора він з величезним задоволенням поласував печеним м'ясом, коріпцями
то грибами.

На шостий день присутність кзамів стала для улам рів просто нестерпною.
Нао вже цілком одужав, і бездіяльність гнітила його, кликали до себе півн
ічні рідні простори. Побачивши кілька волохатих постатей попід платана
ми, він спалахнув гнівом і закричав:
Ц Кзами не покуштують м'яса Нао, Гава й Нама! Потім він зібрав своїх товар
ишів і сказав їм:
Ц Ви покличете мамонтів, з якими заприятелювали, я ж поведу великого ват
ажка. Вкупі з ними ми поб'ємо людожерів.
Сховавши Вогонь у певному місці, уламри вирушили в дорогу. Коли мамонти в
ідійшли від табуна, мисливці почали давати їм траву й пагони, а Нао інколи
ніжним голосом балакав з ними. Через деякий час, однак, велетні завагалис
я. Очевидно, ватажка турбувала свідомість відповідальності за покинуте
стадо. Він спинявся, повертав голову на захід. Потім став зовсім. Коли Нао
знову покликав мамонта, той і собі теж покликав Нао. Син Леопарда поверну
вся, поклав руку на хобот спільника і сказав:
Ц Кзами поховались у кущах. Коли мамонти допоможуть нам розбити їх, кзам
и не насміляться потім блукати навколо табуна.
Ватажок мамонтів не ворухнувся. Він увесь час оглядався назад, на свій та
бун, бо повинен був піклуватися про його долю. Нао ж, знаючи, що кзами похов
алися дуже близько, не міг зректися свого нападу. Разом з Намом і Гавом він
кинувся в кущі. Засвистіли списи, і кілька кзамів виткнулося з-за кущів, щ
об краще цілити в уламрів. Нао голосно й пронизливо покликав мамонтів. Аж
тепер мамонт зрозумів, чого в нього просять. Він дико ревнув, скликаючи та
бун, і з двома своїми товаришами стрімголов рушив на людожерів. Нао з києм
, Нам і Гав з сокирами та списами бігли попереду, войовниче вигукуючи. Нейм
овірно перелякані, кзами сипнули врозтіч по чагарнику, але лютість уже о
панувала мамонтів: вони напали на кзамів, як напали б і на носорогів, а на д
опомогу їм з берега біг увесь табун. Дикий тріск супроводжував біг цих ст
рашних тварин; куди тільки сягало око, на всьому просторі звірі, що були сх
овались у своїх притулках Ц вовки, шакали, козулі, олені, коні, сарни, сайг
аки, кабани, Ц щодуху гнали світ за очі, ніби від поводі.
Великий мамонт перший наздогнав одного з утікачів. Кзам упав на землю, ви
ючи від жаху, але гнучкий хобот ухопив його і з десяти ліктів шпурнув на зе
млю, потім товста нога роздушила ворога, як комашку. Другий людожер знайш
ов свою смерть під іклами іншого мамонта, третій, ще зовсім молодий воїн, г
инув з виттям і риданням у передсмертних корчах.
Тут добіг нарешті табун. Він затопив чагарник, як приплив моря, земля захо
дила під ним, наче груди. Від усіх кзамів, що були між Великою річкою, горба
ми та ясеповим ліском, лишилося тільки криваве болото. І тільки тоді лють
мамонтів ущухла.
Кзами, кому пощастило не бути на полі бою, нестямно тікали на південь. Тепе
р не було вже чого боятися їхніх засідок: вони вже назавжди відмовляться
полювати па уламрів, вопи понесуть своєму племені дивовижну новину про с
пілку північних людей з мамонтами, і цю оповідь їхні нащадки переказуват
имуть безліч поколінь.

Протягом десятьох днів мамонти спускалися в долину, ідучи берегом річки
. їхнє життя було розкішне. Чудово пристосовані до своїх пасовищ, вони нев
пинно пили з них свою силу; густа паша росла для них на березі річки, на род
ючих намулах, на чорній землі луків та у старих лісах.
Жоден звір не став їм на дорозі. Вони були господарями просторів, панами с
воїх походів і спочинків. На відміну від коней чи турів вони мали гострий
зір, тонкий нюх, чутливий дотик та гострий слух.
Великі й гнучкі, важкі, але моторні, мамонти блукали по землі, руйнували пе
репони, збирали, м'яли й виривали все, що їм було потрібне, хоботом з дрібни
ми реберцями, що звивався, як змія, давив, як ведмідь, працював, як рука люди
ни. Своїми іклами вони глибоко колупали землю, одним ударом товстої ноги
розчавлювали лева.
Ніщо не обмежувало їхнє панування. Час належав їм однаково, як і простір. Х
то б насмілився потурбувати їхній спокій? Хто б міг перешкодити їм плоди
тися в численних поколіннях?
Так міркував Нао, ідучи разом з цими велетнями. Він з захопленням прислух
ався, як стогне земля під їхньою ходою, і з гордістю придивлявся до їхніх д
овгих спокійних лав на березі, коли вони п'ють, до їхніх гуртів на пасовищі
. Всі звірі тікали, зачувши їхню ходу; птахи спускалися з неба чи злітали з
очеретів, щоб на них подивитися. Це були дні такої безтурботності й задов
олення, що, коли б не спогади про Гамлу, Нао не хотів би їм і кінця. Зрозумівш
и мамонтів, він бачив, що вони м'якші, вірніші й справедливіші, ніж люди. Їхн
ій ватажок був зовсім не те, що, наприклад, Фаум, небезпеч-пий навіть для св
оїх приятелів. Ватажок мамонтів керував табуном без погроз і лукавства.
Серед мамонтів не було жодного з такою лютою вдачею, як у Агу з братами…
Удосвіта, коли річка ще сіріла перед сходом, мамоп-ти вже підводилися з ро
сяної землі. Вогонь з тріском палав, жеручи гілля сосни, сикомори, тополі ч
и липи. В глибині лісу та понад укритою туманами річкою звірі вже знали, що
світло життя відновлюється.
Воно ширилося по хмарах, воно відбивало на них символ усього живого, що ви
кликало з темряви небуття, де без нього всі ті порфіри, кварци, гнейси, слю
да, мінерали, дорогоцінні камені, мармури спали б мерзлі й однотонні; усьо
го того, що творить форми й кольори, оживлює море, підносячії легесеньку п
ару вгору; усього, що тче рослини і м'ясо звірів.
Коли воно сповнювало важке осіннє небо, мамонти починали весело ревти, р
адіючи з тієї молодості, що завжди відчувається ранком і дозволяє цілков
ито забувати про вечір. Вони виходили на покручені затоки, на берегові ви
ступи, вони купчилися, захоплені простим і глибоким задоволенням від поч
уття однаковості свого складу, інстинктів і навіть рухів. Потім, повагом
та не поспішаючи, висмикували корінці, рвали свіжі стеблинки, паслися на
траві, хрускали каштани й жолуді, смакували грибами. До води їм подобалос
я ходити вкупі. Тоді їхній рід здавався ще численнішим, справляв ще більш
е враження.
Нао любив сходити на якийсь пагорб чи скелю, щоб дивитись, як мамонти суну
ть до річки.
Їхні спини пливли, наче хвилі по воді, величезні ноги грузлії в глині, вуха
нагадували велетенських, готових знятися, кажанів; вони хитали своїми х
оботами, наче величезними стовбурами берези, вкритої брудним мохом; їхні
ікла витягалися, наче сотні блискучих кривих вил.
Надходив вечір. Знову линула па землю, наче сивий туман, хижа ніч. Вогонь п
ідростав, уламри підкладали йому їжу. Він жваво ковтав сосну й суху траву,
давився вербою, тяжко дихав над сирими гілками і вогким листом. Зростаюч
и, ставав яскравішим і голоснішим, сушив навкруги себе землю і відгонив н
а тисячі ліктів темряву. Коли Вогонь починав надавати м'ясу, каштанам і ко
рінцям смачного запаху, підходив дивитися на нього великий мамопт. Він з
викав до Вогню, йому подобалися його теплі ласки й блиск; він стежив своїм
и розумними очима за ним і за жестами Нао, Нама чи Гава, що підкидали в крив
аву пащеку Вогню хмиз і траву.
Одного вечора мамонт підійшов ближче, ніж звичайно, витягаючи хобота і н
юхаючи дух, що йшов од чудного мінливого звіра. Він спинився нерухомо, ніб
и гранітна скеля, а потім ухопив велику гілку, потримав хвилину над Вогне
м і стиха кинув її в середину багаття. Знялася хмара іскор, а гілка зашипіл
а, зачаділа, захрустіла і врешті зайнялася. Тоді мамонт, задоволено похит
авши головою, поклав свого хобота на плече Нао, що дивився на все це не вор
ухнувшись. Остовпівши від здивування, Нао переконувався, що мамонти вмію
ть поратися біля Вогню, як і люди, і лише запитував себе, чого ж вони терпля
ть холодні й вогкі ночі.
З того вечора великий мамонт ще дужче звик до мисливців. Він допомагав їм
збирати паливо, спритно й обережно годував ним Вогонь і дрімав собі в йог
о жовтому або червоному світлі. Він розумів уже багато слів і жестів. Мова
первісних людей у ті далекі часи не вирізнялася складністю; люди розмовл
яли одне з одним лише про найпростіші, буденні речі. А проте знання світу й
розум мамонтів досягали в ту добу найвищого розвитку. Наприклад, їхній в
атажок, вступаючи з табуном на нову невідому чи небезпечну місцевість, н
а деякий час затримував похід, посилаючи спочатку розвідку.
Мамонти все йшли берегом Великої річки, і скоро їхній шлях відхилився ві
д того, яким уламри мали йти до свого племені. Досі річка текла на північ, т
епер же повернула на схід і незабаром мала повернути назад, на південь. На
о занепокоївся. Коли табун не схоче покинути берег, з ним доведеться розл
учитися. А так добре було жити серед цих велетенських лагідних приятелів
. Після такої безпечності самотність буде здаватися ще лютішою. Вона обі
цяє лише осінні дощі, ліси, повні хижаків, безмежні гнилі болота; тут довед
еться невпинно берегтися засідок, боротися проти жорстокостей стихій т
а лукавства тигрів і левів.
Ранком Нао підійшов до ватажка мамонтів і сказав йому:
Ц Син Леопарда уклав спілку з племенем мамонтів. Його серцю дуже любо бу
ти з ними. Він ішов би за ними завжди, але він мусить знову побачити Гамлу н
а березі Великого болота. Його шлях лежить на північ і до заходу. Чому б ма
монтам не залишити берег Великої ріпки?
Він сперся на ікло мамонта; звір нерухомо вислухав його, а потім тихо хитн
ув своєю важкою головою і вирушив у дорогу, щоб вести табун, який і далі су
нув собі берегом. Нао зрозумів, що це була відповідь велетня. Він сказав со
бі:
«Мамонтам потрібна вода… Уламри теж пішли б берегом…»
Та нічого не вдієш. Нао тяжко зітхнув і покликав своїх юнаків. Коли табун з
ник з очей, він виліз на горб. Звідти мисливець побачив удалечині ватажка,
що дав йому притулок у табуні і врятував його від кзамів. Жаль за минулим і
побоювання перед майбутнім стиснули Нао груди. Кинувши погляд на північ
ний захід, на осінні степи й чагарники, він гостро відчув свою беззахисні
сть і слабість, і його серце сповнилося ніжності до мамонтів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21