м просто розчиняється у канонічному:

І feel you
Your sun it shines
I feel you
Within my mind
You take me there
You take me where
The kingdom comes
You take me to
And lead me through
Babylon Слова з пісні «І Feel You» DEPECHE MODE.



«Ось тут, у цій пісні, я завжди думаю про Бога. Про те, що Він найчастіше торкається до мене якраз у певний момент фази «Найболючіше страждання – найвища радість». А я, дурна, шукаю баланс. А в Нього на цей баланс монополія. І я тільки й можу робити, що їздити, лежачи догори писком у своєму кабріолеті й дивитися більше на зорі, ніж на дорогу. Ну бо навіщо там на щось конкретно прискіпливо дивитися, парячись про збереження свого життя, якщо І FEEL YOU?!! Я волаю про це, і ніхто не знає, що я маю на увазі. Ну й чи варто казати, що смерть завжди сидить біля мене на пасажирському сидінні. Оберігає мене від інших смертей-шаровичок, що ласі до легкої дурнуватої здобичі, на котру я так часто скидаюся. Ні, любі мої, Смерть у нас одна і дуже конкретна – чекатиме нас у певному місці в певний час, бо вона НАША. Наша найближча подруга».

00:00:02:01

Атаки долі треба зустрічати несподіванками. Долю треба дивувати, і тоді вона або буде до вас доброю, або просто дасть вам волю. Особливо якщо це була не доля, а так собі, «долька». Найліпше цю історію проілюстрував якось Давид:
– Якось я шаройобився на якійсь там автостанції, вже й не пам'ятаю чого. До мене підходить циганка, бере за руку, щось починає бурмотіти, я даю їй бабло…
– Не можна давати їм бабло! – каже хтось із переляканих дівчаток, що сидять із нами за столиком.
– Так от… даю бабло, щоби відчепилася, і тут розумію, що фіґ вона відчепиться, поки я їй все не віддам. Тоді я беру вільну руку, кладу їй долоню на голову, закочую очі і починаю читати «Gaudeamus». Циганка ледь не всралася – відразу ж повіддавала моє бабло і побігла геть…
– Крутий… – задоволено підіймаю й опускаю брови я. До мене цигани чогось зовсім не чіпляються – не пре їх ні ворожити мені, ні бабла у мене просити. Вони мене просто не бачать чомусь. Або просто бояться, що я щось у них спизджу.
Все це було давно, якщо вас цікавить лінійність часу. Тепер же я сиджу в номері середьної паршивості в готелі «Strand Continental» на тому ж таки Стренді в Лондоні. П'ю середньої паршивості ямайське пиво «Red Stripe». Якби півгодини тому в Кемдені я купила все, що мені радив фан Кемдена Давид, тоді red stripe Червона смужка (англ.).

, але вже реальна, кров'яна, повзла би в мене з-під носа. Але ж Лондон – занадто богемна територія, ще й Сохо близько, і трупом чергового артиста в готелі нікого тут із діда-прадіда вже не здивуєш. Ну я й не про це думаю, взагалі-то. Я думаю про те, що вже не чекаю з таким фаталізмом звісток від Давида. Втім, якщо вони приходять, я читаю їх одними з перших. Я думаю про те, що все в житті розсідається на свої місця – або з часом, або від самого початку, але нам потрібно трохи надерти із себе нервових волокон, перш ніж це зрозуміти. А ще ми ніколи не знаємо, як скоро і як сильно і кого саме покохаємо наступним. І якщо це буде ваш старий найближчий друг – дивуйтеся на шару, що ж там.

00:00:02:02

Одного ранку мені прийшов лист, відправлений з фантомної адреси #mailto:trisha_tornberg@gmail.com. Буцімто з моєї адреси. Але в мене такої зроду-віку не було, до того ж я ненавиджу нижні дефіси в таких штуках. А проте, навіть стиль листа дуже сильно скидався якщо й не на мій власний, то на когось цілком адекватного. І вже точно не був схожим на традиційне маніякове «сукаятібявиєбу». Хоча хтозна, хто ховається за щитком «Не влєзай – убйот». Той, хто написав останню штуку, мусив добре знати як мене, так і всі розклади мого життя:
Кажуть, нещодавно Давидова мама народила від Давида сина. І назвали його, кажуть, також Давидом. Ну, це логічно – проектори по-іншому і не працюють. Чи хотітиме колись ця вічна ма-ти-дружина свого внука так, як хотіла сина, ти вже навряд чи дізнаєшся. Тебе на той час перейматимуть уже інші речі. А поки – Кесарю Кесареве, Архетипу Архетипове. Амінь.
Від таких листів стає холодно. Хоч містика й далеко не мій жанр. Але насправді я дуже давно вже не бачила Давида. З останніх новин про нього – має багато зйомок у якихось рекламах, продаж старого авта і плани купівлі нового, можливо, навіть «мустанга», що вкинуло Стоґнєвіч спершу в ейфорію, потім в апатію, передача всього бабла мамі та вітчиму, стовідсоткова мамина відмова віддавати бабло назад (яку тріо-мареничівській пісні про «сідельце сховала», щоби по дівчиноньках не шастав), безкінечні партії в більярд, якісь уроки самовдосконалення НЕ через мистецтво, чого мені ніколи не збагнути. Ну та й добре, небого, іди собі з Богом…
– Fuck you because I loved you, fuck you for loving it too, – дуже в тему наспівує Стоґнєвіч.
Я посміхаюся, ніби вдихаю пари самбуки.
Спаму в скриньці вистачає теж. Окрім вічних пропозицій збільшити член і сходити з новим членом на чудовий порноресурс, валиться, наприклад, отаке:

…среди услуг, которые я и мои единомышленники готовы предоставить:
Препродакшн: Разработка сценария, бюджетирование, поиск локаций, кастинг, оборудование для съемок, подбор съемочной команды.
Продакшн: Дизайн и строительство декораций, реквизит и костюмы, спецэффекты, съемки с участием зверей и каскадеров…

– ААААА!!! Мама-а-а!!! Зверей і каскадьорав! Єдінамашлєннікі! Єдінамишлєннікі звєрі і каскадьори!
– Ти шо? – прибігає злякана Стоґнєвіч.
– Не, ну це піздєц. Я навіть не знаю, хто тут на цього урода з його «єдіномишлєнніками» має в суд подавати: каскадери скаржитися в товариство захисту прав людини за те, що їх поставили через «і» з волохатими тварюками, чи звірі в товариство захисту прав тварин за те, що їх вважають дешевим м'ясом нарівні з каскадерами.
– Каскадери-мародери, – знизує плечима Стоґнєвіч.
– Ага. Я теж в дитинстві думала, що вони деруть із когось каски.
І тут же я пірнаю в себе, думаючи про Давида, його маму і детектива, що давненько щось не проявлявся в мене на хвості.

00:00:02:03

Деякі люди володіють технікою населяння собою наших снів. Нахабно являються туди ледь не щоночі, аж хочеться стиснути їм горлянку і прохрипіти: «Ану перестань мені снитися!»
Віднедавна Тріші почав снитися Дафліш. Вві сні він жив у трикутній квартирі біля моря. Нереалізовані стосунки плюс нереалізоване навчання на архітектурному факультеті?
– Удачі тобі, хлопчику мій, – шепоче, прокинувшись, Трі-ша, – за те, що я свідомо поставила на тобі хрест як на зодчому. Несвідоме шпигає мене твоїми витворами в моїх же снах. Головне – не роби, будь ласка, собі житла з моїх снів.
Долоріо їй більше не снився. Значить, із ним усе було розкрито, по-чесному і непідробно близько. Як у брата і сестри, котрих, не зважаючи на різницю в віці, запхали в одну ясельну групу.
Давид приходив, щоби запхати в серце Тріші штик-ніж, прокрутити його, як ручку м'ясорубки, і знову надовго зникнути, лишивши по собі свинцевий серпанок Підземної нареченої.
Льотчик не снився. Із Льотчиком теж усе було чесно.
Так само Психіатр.
Деколи приходив покійний Трішин чоловік, робив якусь дрібну каку і йшов назад у своє прекрасное дальоко.
Хлопець на ім'я *** навіть удень здавався далекою прекрасною примарою.
А от Кройб з'являвся систематично. Проникав у будь-яку фазу сну. Звідти ж, зі сну, Тріша могла писати йому довгі листи, котрі чудово пам'ятала наяву, але так ніколи й не відсилала:

Ти чуєш, як шумить море, коханий? Ти чуєш, як шумить DVD з сімома фільмами Ґрінвея в моєму лаптопі?
І тут же, усвідомлено:
Ти знову став мені часто снитися. Ну і добре – ці сни мене роблять сильнішою. Ми, вочевидь, двоє найкрасивіших людей з-поміж тих, хто подібний до нас. Хто робить схожі речі. Ми – Божественна Пара бодай на цьому рівні.

І вже зовсім наяву, посилаючи мейла Хноні і копії Стоґнєвіч та Соні (ого – в Тріші назбиралося аж три подруги! Сійся-родися!):

Мені, можливо, потрібен хтось такий, як він – старший, у певних речах досвідченіший і більш харизматичний, аніж я. Щоби поряд із ним моє мислення розквітало суцвіттями незацофаних кадрів, композицій, динамічних ходів і просто недозволеними поєднаннями кольорів. Щоби я придумувала людям нові емоції і нові вирази облич. Щоби люди – актори і неактори – їх втілювали. Нові моделі поведінки. Поряд із ним я почуваюся десь по сусідству зі своєю Небесною Батьківщиною.

Жодна з дівчат не відповіла на цього листа.

00:00:02:04

– Ну то що, знімаємо порно? – радісно питає Тріша.
– Художнє порно, – робить уточнення Соня.
– Робимо… порно, – не знаючи, на що йде, погоджується жертва.
– Дивися, пограємо в таку гру… – починає Тріша, закріплюючи камеру на штативі.
– Давай! – знову радісно погоджується жертва.
– От блядь, шо ж ти такий сгаворчівий… – зітхає Тріша. – Прям ніякої інтриги з тобою. Пококетував би, чи що.
Соня тоненько хіхікає.
– Знаєш що? – позіхає Тріша. – Вали-но ти звідси на хуй. Я передумала.
– Що?! – синхронно підскакують Жертва і Соня.
– То. – Тріша, не дивлячись, відкриває двері, а дивлячись, уже набирає номер на мобільному:
– Привіт, моя радість. Є тут для тебе ду-у-уже термінова справа. Дуже. – Це вже майже пошепки. – Мгм, життя і смерті. Хіба ж я коли-небудь дзвоню тобі за дрібніших обставин?
…У нього дивне тату. Дракон, що нападає з висоти. Доста велике тату натурального кольору Якби природа трохи артистичніше ставилася до маркування нас своїми позначками, цього дракона запросто можна було сприйняти за родиму пляму. Нижній край плями (голова дракона) роззявлявся на основу члена. Верхній (хвіст дракона) гадючився вгору, так що його кінчик завжди трохи виглядав із низько посаджених джинсів.
– Я нічого не знаю про Японію, – шепоче Соня на вухо Тріші. – І про такі тату…
– А якби знала, то шо? – шепоче Тріша, роблячи страшні очі номер дев'ять. – Записалася б в якудза до нього кухарем?
– Я не вмію готувати… – зітхає Соня.
– А він – не член якудза. Зате у нього член, який тобі точно сподобається. – Тріша гучно ставить пляшку вина на стіл. Потім неспішно розливає вино по склянках і дві з них простягає Соні: – Іди. Поспілкуйся. Я ж знаю, що він тобі подобається.
Коли Тріша за кілька хвилин по тому заходить в кімнату, бачить вино практично незайманим. І Соня, Соня… Вчи-вчи, а нема з ким край боронити. Так казала мудра Трішина вчителька живопису. Колись давним-давно.
Соня боїться, аж тремтить. Хоч не плач ти, га? Ну й кого тут боятися? Дивися, який сидить: гарний, сильний, з розпиленою наполовину сорочкою, проникливими очима, чуттєвими губами і просто люмінесцентною шкірою.
– Зараз я все тобі покажу зблизька… – хтозна-кому каже Тріша. Може, невидимому глядачеві, бо саме зараз вона вмикає встановлену на штативі камеру… В інтер'єрі цього помешкання її запросто можна сприйняти за частину декору. В усякому разі, гість ніц не помітив.
– Дивися, сонечко, – це вже до нього, – зараз я зав'яжу тобі очі. А потім ми по черзі будемо тебе торкатися… По-всякому торкатися. І все, що треба робити тобі – вгадувати, хто це був. OK?
Він посміхається.
Соня дивиться з благоговійним жахом. Тріша знімає у неї з шиї шовковий шарф (ручна робота, та ж сама майстриня гаптує одяг екс-президентці Індонезії, королеві Таиланду та прем'єр-міністрам ще ряду країн; украдено Трішею в Лаосі 22 квітня, на день народження Леніна, але в 2005 році; привезено у подарунок Соні) і пов'язує ним очі того, хто посміхається.
Музика! Цього разу Ганс Вернер – попурі з його опер «Король-олень» та «Молодий лорд»… Для початку.
Тріша спиною відчуває, як Соня перестає дихати.
– Почувайся зручно, любий. Чи що мені належить казати?… Випростайся, а краще ляж собі делікатно ось на ці подушки. Ну от. Bellissimo, топ amor. Думай, що ти десь в опійному клубі Сайгону, чи що. І явно не в нашому столітті. І ти не боїшся. Ти ж нічого не боїшся…
Ніжні доторки як мікропорізи.
Першою підскочила Соня. Якось зовсім зненацька, з-за Трішеної спини. Нетерплячим рухом вона рвонула його ремінь. Тріша вдарила її по пальцях.
– Соня і Тріша… – посміхнувся він.
– Ага, блядь, Чук і Гек! – Тріша крутила пальцем коло скроні, витріщивши свої велетенські обурені очі у велетенські Сонині перелякані.
– Ну… Тріша. Перестань. Давай уже, – оксамитово, він.
– You'd wish! Ти би хотів (англ.).

– Тріша. – Тепер чекай, а я покурю. Заспокоюся…
Однак за секунду вона вже наблизила свої
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34