В якийсь момент вони задовбуються грати ролі сліпо-глухих свідків і просто виходять покурити. Хтозна, може, вони теж брали участь у процесі – ну, як сайд-проджект… Так це принаймні корисно.
Але трапляються такі, що близькість цього алхімічного вогню сприймають як щось просто нестерпне. І, не розуміючи його походження («Як – ви тоді хотіли потрахатися?! Чого ти не сказала, що Льотчик для тебе… такий? Я б тоді так сильно не парилася, так би все було ясно…» © Стоґнєвіч, кілька місяців по тому) невимовно страждають.
Самі ж учасники акції трактують все з найвищих драбинок:
– Ого, яка від нас енергія їбошить… Ніхто тут не витримує. Але, знаєш, нам нема чого боятися – все, що зараз дихає в цій ночі і в цьому лісі, воно з нами заодно.
– Ага. Любі друзі, дорога родина, – погоджуюсь я з Льотчиком. – В Карпатах кожного демона знаєш в лице…

Втім, здатністю до позитивної фізіогноміки похвалитися міг не кожен.

– Дивний він якийсь, цей вуйко Василь, – прочинивши двері до кімнати, каже з темного коридору Даньо, – покряхтів трохи там у себе в ліжку, а потім різко підірвався, взувся в лижі і побіг до лісу…
З-за гори виплив велетенський місяць. Все стало чорно-білим…
Внизу рипнули двері.
Даньо навшпиньках спустився сходами на півповерху нижче. За хвилю був уже знову тут.
– Він повернувся, – прошепотів Даньо. – Або щось повернулось. Впало на ліжко, крутиться там, зітхає і стогне.
– Та ну ладно! – коли страх підходить близько, очі ріже, як від газу.
– Іди сама послухай.
Зі стріхи до кімнати злізла Стоґнєвіч.
– Я не знаю, що там, – серйозно сказала вона, – але при такому місяці видно, як з лісу до хати ведуть сліди. І сліди ці явно не від лиж.
– Слухайте, давайте спати! – позіхнула я і тут же блаженно провалилася в глибокий сон.

На ранок ми знайшли під хатою вовчі сліди й краплі крові. Які вони, вовчі сліди, я знаю ще зі школи. Картинка була така в підручнику – вовчий слід біля собачого. Тим більше собаки в лісника не було…
Ми тихо зібралися і, не прощаючись із лісником, пішки вирушили вузькоколійкою до найближчого лісництва.
– Свині ми невиховані, – сказав хтось, – попрощатися таки треба було.
– Та вже… нехай… висипається.

Такий от страх і ненависть в Магурі. Навіть зараз від цього слова в мене трохи закладає вуха. А тоді, човгаючи п'ять кілометрів засипаними рейками, я вдихала густе морозне повітря і поїдала очима межі гір і неба – моя неприкаяна душа почувалася вдома.
Всю цю історію, як і багато інших, хороших і поганих, можна підсумувати універсальною мораллю: зато прикольно потрахались.

00:00:00:15

У мого Психіатра орлиний ніс і чудові вірші. Наскільки я можу кайфувати від великих носів і розуміти російськомовну поезію. Ніс – одна з найсексуальніших частин, якщо він особливий. Римована поезія ХХ-го століття, якщо вона особлива, мене не дратує, а це вже багато значить.

– Так що, моя люба, де зустрічаємося? Мені приїхати в Карпати? – (так ніби є поїзд Москва-Карпати).
– Н-ні…

Я саме тримаюся за обривок ланця, хитаючись на відкритій платформі для перевезення лісу-крутляку. Навколо страшна темінь, друзі тримають в руках по пляшці якоїсь медовухи, а в мене в одній руці ланц, у другій Стоґнєвіч, котра на кожному мості поривається шугонути в снігову безодню, а в зубах у мене телефон, по якому я домовляюся про побачення.

– Що? Погано чую! – кричить на тому кінці ефіру Психіатр.
– А то, бля… Слухай, давай ми то… у Крим? – я відпускаю ланц і звільненою рукою витираю соплі. До Стоґнєвіч, крізь зуби:
– Якщо ти зараз скочиш, нам піздєц обом.

Вона перестає рватися корпусом до краю платформи, і я розумію, що так мені простіше вберегти своє тіло від розтягів і вивихів – просто кинути триматися за щось безпечне, а заїбошити нас двох Стоґнєвіч не наважиться.

– Який піздєц, люба моя?

Не, ну все в його українській чудово – молодець хлопчик, добре вивчив, хоча він же наполовину болгарин, а не представник вєлікаго народу, шо ж тут дивного – окрім впертої звички називати мене Любою.
– Та тут до мене підступає, не зважай. Бронхіт, шмарки і все таке. То що, до Сімферопольського аеропорту?
– Давай. До нього.

Напевно, є щось дуже особливе в чоловікові, якщо я так запросто можу прямо з вокзалу, заскочивши на хвилю додому змінити одяг на light edition, хєрачити щодуху в аеропорт Бориспіль, термінал «А». На ходу пошепки наказуючи Стоґнєвіч поводитися Добре з Долоріо, бо ж він хароший, красівий, щоби ні сном ні духом, що вона його автоматично ненавидить.
– Я не ненавиджу, – вперто каже вона. – Якщо ти любиш, я теж постараюся.
– От заказух мені не треба. Вже ліпше ненавидіти від себе, ніж любити на замовлення.
Вони вдвох махають мені «па-па» в аеропорту. Потім я ще довго отримую від Стоґнєвіч sms-ки типу: «Люблю как могу. Развлекаю. Все для тєбя».

Долоріо невинний і прекрасний. Просто собі янгол Нуріель.
Психіатр же канонічно-демонічний – зустрічає мене з літака в дизайнерському костюмі і з пляшкою якоїсь хуйової мадери в руці. П'є її просто з горла і щосили здалеку показує, як же він мені радий. Він взагалі любить всіляких уродів… Я в його списку ще не найстрашніше чмо. Готує собі компанію для пекла, чи що?

– Привіт, колего!

Ми цілуємося, йдемо в аеропортовий совковий ресторан, їмо жирну зупу «по-домашньому», що її і в постсовку так люблять подавати в закладах громадського харчування, їмо надтонку пересмажену відбивну (того ж походження) і щосили дякуємо тіточці за те, що дозволила нам з усіма цими пересоленими смако-ликами вживати принесене з собою гидке кріплене вино. Що ж удієш – для Психіатра це традиційний смак Криму…
А для мене це смак несвіжої бахчисарайської долми і потоків блювотиння, що приходять за нею як судний день. І тут вже не до моря за вікном (номер у парк-готелі з видом на море 50 баксів, з видом на гори – 40, гори тут дешевші), не до скелі, що стирчить із води і навіть не до найкращої кримської пори – зими, коли майже немає бариг і «атдихающіх».
Бідний, бідний Психіатр. Так самовіддано мене лікує, згадуючи всі загальні навички з медінститутського минулого…
– Знаєш, – виходжу з ванної після чергового забльову я, – щось мені більше подобається, коли ти колеш мені в дулу Б-6 і Б-12 Вітаміни такі. Стимулюють кровообіг головного мозку. Гребе від них серйозно і жодної шкоди для здоров'я. Немає ні звикання, ні відходняків, що доводить перевагу цих речовин перед значно дорожчими штуками типу фену, амфітаміну etc…

перед презентаціями.
– Попий водички. – Сумно подає мені чергових півтора літра красивий і дорослий Психіатр.

На ранок юний адміністратор Мухамед приносить нам в номер рідку розчинну каву, потім ми повільно гуляємо сонним приморським містечком і я даю собі слово більше ніколи не повертатися в ці краї. Ліпше вже десь на Шрі-Ланку чи у В'єтнам – ось де кава, їдло, люди…
Через півроку я це слово порушую, в перший же день знову труюся – цього разу алкоголем, марно намагаюся переконати «наукову співробітницю» Карадазького заповідника пустити нас із Долоріо до заповідника самих, без попсової екскурсії, щоби ми спокійно вибрали місце для зйомок майбутнього фільму, науковиця, лузаючи насіння, аґресивно каже: «А гдє ваша афіциальная бамага?!», лушпайка прилипла їй до нижньої губи, хімія кольору «баклажан» обурено ворушиться у неї на маківці, мене ледь повторно не знуджує, ми виходимо надвір, і, сівши під сосною Станкевича, я даю собі слово № 2 НІКОЛИ сюди не повертатися. Цього разу я його дотримаю.

00:00:00:16

Отож якоїсь миті стало ясно, що число актуальних чоловіків у моєму житті ніжно переїхало на помітку «6». А то й «7». Стрілка невпевнено коливається, а часу на власне життя не лишається взагалі. Тим більше на творчість… Ну шо за нахуй? Якийсь щоденник апоґейші, писаний іржавим ножем по живому тілу. Всі ці проживання і перепроживання стосунків, їх найдрібніших па-тернів чи – якщо вже перестати брехати – просто їх битовушних подробиць. Грьобаний наркотик, вся ця чужа краса, всі ці запахи і звуки. Всі ці мікроплощинки для самолюбування. Як зробити ці асфальтові (дзеркальні?) поля бодай картопляними грядками, якщо вже не засадити їх бульбами женьшеню для вирощування орхідей?! Як же повернутися до творчості? Як повернутися до творчості? ЯК ПОВЕРНУТИСЯ ДО ТВОРЧОСТІ?
Як назбирати її плодів і начавити з неї пюре, і пюре закатати в банки, в банках взяти кредити, всіх наїбати і купити всім нещасним сто тисяч цистерн із серотоніном, а потім непомітно й безболісно здохнути?
Щоби ті семеро вже мене, одну, не ждали. А щоби прийшли в один прекрасний день на могилку геніальної – ні, краще епохальної – Тріші Торнберґ і думали про те, ким же вона насправді була. Щоби вони вперше в житті зустрілися всі разом в одному місці фізично, а не в моїх снах, залишаючи по собі, як шлейф, ниюче хвилювання на весь наступний день. І щоби не рюмсали там і не зітхали, а тихо посміхалися до якого-небудь дурного будяка на тій могилці чи один одному. І щоби думали: «Ха! Та то я один був чоловіком її життя. Меном, котрому вся та її кінематографічна хуйня присвячувалася». І знаєте, один із них точно матиме рацію.
Таке я собі думаю, ідучи повз Житній ринок. Ринок життєвих позицій, йолка-палка. Завжди тут біля нього якісь глюки. Тепер от стоять по різні боки дороги двійко психічнохворих і явно не помічають один одного. При цьому між ними відбувається десь та-кий-от діалог (виконується фальцетом на всі можливі децибели):

– Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти! Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти!!! Скажи мне кто твой друг і я скажу кто ти!!!! – це перший псіх.
– Хуй свіньє нє тваваріщ! Хуй свіньє нє твараріщ!!! Хуй!! Свіньє!! Нє твараріщ!!! – другий.
«Сам як інший» – чогось спав на думку Рікер. – «Ат такова і слишу!» – згадалося з дитинства.

Але тут один іншого вочевидь не чув. А відповідав дуже в тему. Цікаво, як часто ми перебуваємо з іншими в такому «діалозі», перебиваючи й доречно щось вставляючи, не вилізаючи зі свого insane in the brain світу. І чи взагалі такі штуки бувають. Я мислю, як якась коровка з мультика. Може, зробити мультик про коровку?
Наразі в мене три заказняки і одна творча задумка. Традиційно за перші три – гарантоване бабло, за останню «одну-оди-ничку» – долари душі, як каже один персонаж московського шоу-бізу.
В першому заказняку – типу Гангстерського роуд-муві із наркотиками, купами купюр (не в сенсі обрізок, а в сенсі купівельного ресурсу), дорогими тачками, сракатими тьолками і всім таким – мусить зніматися бездарна поп-звізда. Її «папік» валить на то купу бабла, і продюсер картини зо всіх своїх сил намагається довести, що ця девочка – восходяща супер-стар, умнічка і красавіца (вкуси у всех сваї!!!). А те, що в неї кіль (така біда з грудною кліткою, гріх злорадствувати) – все це скриє грамотна операторська робота.
Другий – якась поїбень штибу бойовика з філософським підтекстом. Цільова авдиторія – фестивалі ґендерних соплежувань. Сценарій може написати Дереш. Ну, хоч це заєбісь.
Третій – молодіжний трилер з елементами етнічної містики. Поживи тиждень на відлюдді у Карпатах, зачепивши час повного місяця – і твого щоденника вистачить на цілий серіал. Ріаліті-шоу з проплаченими вовкулаками і триразовим харчуванням.
Коли на тобі висне стільки заказух, почуваєшся кілером. А то й серійним убивцею (режисерів дисциплінують і вбивають серіали).
Як же тут не замислитися про злобне, вічне, мистецьке?
Мій власний фільм. Щось гостре, проникливе й неоднозначне. Оп'ять ПОЦ-модернізм? Судячи з того, що на нього нема ні бабла, ні часу – так. Ударимо концепцією по відсутності бюджету!
Ні, навіть не він. Хоч і світиться ця кіношка в моїй голові поодинокими наліпками-пришльопками-пришелепками. Дико драматичними час від часу. Кольори і настрій навіть сняться. Лиця мені привиджаються у тарілках супів. Саунд-треки раптом чуються у когось в гостях – у передсмертному гарчанні їхнього холодильника. В погоду і світло я врізаюся, коли їду на машині відвідати родичів.
Потім все це, весь цей треш заллється якимсь ґлем-соусом і вийде клейкий рис, що його подають на святковий сті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34