Гра стає свого роду нав’язливою ідеєю, і її жертва ніколи не знайде спокою, ніколи, навіть на смертному одрі…
Аманта вмирала, і вона знала це. Коли була у свідомості. Часом вона марила, але мені все тяжче було розрізнити її маячню і ті останні репліки, якими вона підсумовувала свою партію. В ті страшні хвилини усі її ролі — скільки вона їх мала за своє життя — зринули на поверхню, змішались, сплелися в якесь жаске зміїне кубло. Вона то сміялась, то скімлила, то намагалась щось співати, але тоді з губ її злітав лише хрипкий шепіт. "Де квіти? — звернулася вона до мене, — Де букет від губернатора? Я одягну бузкову сукню, чуєш? Негайно неси мені бузкову сукню!" Останнє, що я почула від неї, були слова з її зоряної арії: "…йду по блискавці кохання, йду по лезу сподівання, йду над прірвою ясною…" Потім вона впала на подушки, а я витерла кров з її губ… Я була з нею до останньої хвилини, але її не було зі мною. Вона була на сцені…
Так закінчилася її вистава. А що потім? Потім була порожнеча… Така порожнеча знайома кожному — відчуття втраченості, беззмістовності, яке часом приходить після гучного свята. А що, коли це свято було довжиною в життя?
Її швидко забули. Ще якийсь час в бульварних газетах з’являлися скорботні статейки з інтимними подробицями, а потім зникли і вони. Актор — це функція теперішнього, те що він створює — скороминуще, як саме життя. Йому не світить ні безсмертя, ні вічна пам’ять. Та кого це хвилює? Насолоджуйся, поки живий…
Втім, кінець її вистави став кінцем і моєї вистави теж. Я зрозуміла нарешті, що передусім я прагнула довести їй, що я теж здатна запалювати вогник в очах глядача. Не довела, не встигла. А потім нікому стало доводити… Хіба собі. Втім, моя одержимість грою ніколи не заходила так далеко, щоб виховати в собі глядача власного спектаклю… Я врятувала себе від долі Аманти, і бачить бог, як я про це шкодую!

***
Оселя господаря Старої Вежі була цариною тіней і відблисків. Анфілада кімнат, занурених в присмерк, де на тарелях, підтримуваних тонкими кованими опорами, квітли мерехтливі вогні, множачись у тьмяних дзеркалах, запнутих у кришталеві рами… Легкий подих вітру з високих вікон ворушив тяжкі завіси, пестив вогні, пускаючи стінами мереживні спалахи і стрімкі тіні. М’який килим, що встилав кам’яну підлогу, робив кроки нечутними, і випадковий гість мимохіть відчував себе лише ще однією тінню, яка заблукала в цьому сутінковому лабіринті…
Лада йшла за паном Смерчем, вражено роззираючись навколо. Розкішною і моторошною здавалася їй ця оселя, живучи тут, думала вона, можна втратити лік часу, забути весь навколишній світ, і навіть себе… Їй весь час марилося, що з-за оксамитних портьєр і камінних стулок, з-за стелажів з книгами та різьблених шаф визирають інші мешканці Вежі, примарні і полохливі… Обертаючись, вона, звісно, не бачила нікого, однак відчуття того, що за ними спостерігає хтось — чи щось, не зникало.
Нарешті пан Смерч зупинився в одній з напівтемних зал. Тут майже не було меблів, окрім двох м’яких крісел та кованого столика. Не було також і вікон, на стінах не було килимів чи гобеленів — лише холодний шорсткуватий камінь. Втім, тут був якийсь особливий затишок, створений, мабуть, теплим сяйвом вогню та відчуттям повної відокремленості від світу…
Господар запропонував Ладі сісти. Крісло виявилося настільки зручним, що мимоволі хотілося стулити повіки і відпочити, залишитись тут, можливо, надовго…
— Ну, і як тобі Стара Вежа? — поцікавився він.
— У мене склалося враження якогось… потойбічного розкошу, — тихо мовила Лада, — Трохи схоже на склеп котрогось із князів минувшини…
Пан Смерч гмукнув.
— Он як воно… Мушу тобі сказати, що ця оселя виглядає так, як її хочуть бачити. Тобі, значить, привидівся склеп. І як ми це будемо інтерпретувати?
— Напевно, буквально. Мене останнім часом просто переслідує тема смерті… не знаю навіть, до чого це.
Господар Вежі заусміхався.
— Тема переслідує? Ну то нічого, гірше було б, якби тебе переслідувала вона сама. Або він. Не знаю, чому в цій мові смерть — вона?
— Певно тому, що вона така ж нелогічна, як і, кажуть, жіноча поведінка.
— Ха! Своєрідне пояснення. Значить, кажеш, переслідує… Ну, тут немає нічого дивного. Знаєш, смерть любить артистів…
— Знаю, — сумно проказала Лада, — Лише чому?
— А тому, — повчально мовив пан Смерч, — що смерть теж — глядач.
Лада здивовано глянула на господаря Вежі. Він відсторонено усміхався, немовби згадуючи якийсь давній жарт.
— Я покажу тобі… пізніше. Але мені здається, ти мала якусь нагальну причину для візиту сюди. Я не вірю, що людина здатна видиратись по цих стрімчаках задля однієї лише світської бесіди.
— Так, звісно… — Лада глибоко вдихнула, збираючись з думками, — Крива Варга сказала, що у вас можна шукати порятунку однієї дівчини, яка вмирає. Вона сама вже нічим не може зарадити, і, каже, лише ви здатні їй допомогти…
Пан Смерч стенув плечима.
— Оце ще! Хорошу ж вона мені створює репутацію… Коли це я таким займався? Я ж не карета швидкої допомоги!
Лада розпачливо глянула на нього.
— Значить, ви не можете…?
— Я казав, що не можу? — роздратовано мовив він, — Ні, я казав, що я такого не роблю. Ох мені ця Варга!
Він тихо розсміявся.
— Ні, ну треба ж! Вона б ще відсилала сюди всіх хворих та немічних, як… як на дідьків курорт!
— Пан Смерч! — тихо проказала Лада, — Пава не хвора на застуду, вона таки вмирає! Раз і назавжди…
— Отаке горе… А хто вона тобі, ця Пава, що ти просиш за неї?
— Вона… — Лада замислилась. А й справді, хто вона їй? — Пава — це я сама, в якомусь сенсі. Вона вмирає через мене… Тому що я зайняла її місце.
— Таке весь час трапляється, і ніхто з того трагедії не робить, — Пан Смерч прискіпливо глянув на неї, — Що тобі Пава? Ти маєш Богара; ви будете щасливі без неї. Тебе ніхто не буде звинувачувати в її смерті. Вона сама, зрештою, так вирішила…
— Так… Тобто, ні. Ми ніколи не будемо щасливі. Любов не можна будувати на чужій могилі…
— Чого це не можна? Звідки така бридливість?
— Тому що не можна любити, несучи такий тягар на совісті…
— Ну, — Пан Смерч відкинувся в кріслі, — Ти не знаєш свого щастя — спільна провина так добре об’єднує серця…
— Або примушує зненавидіти один одного!
Господар Вежі тяжко зітхнув.
— Гаразд, не буду з тобою сперечатися. В усіх, зрештою, свої примхи. Що ж, раз вже вона така дорога тобі… Є спосіб повернути її, але боюсь, тобі він не підійде.
— Який же?
— Е-е, Лада, — повільно проказав він, — Розумієш, тут така річ… Варга правильно тобі сказала — повинен був померти хтось з вас двох…
Лада завмерла, збагнувши, що ця історія, ймовірно, має ще одне дно. Відправляючи її сюди, Варга, певно знала, щo він скаже…
— Але я не пропоную тобі такого радикального рішення. Тобі не обов’язково вмирати. Ти можеш просто залишитись тут. А Пава повернеться додому.
— Як це — залишитись тут? В якості кого?
— В якості моєї гості, звичайно.
Лада недовірливо глянула на нього.
— Навіщо… Навіщо це вам?
— А… Я обіцяв показати тобі дещо. Що ж, тепер це буде якраз доречно.
Він піднявся з крісла і рушив у інший куток кімнати, який майже губився у густому мороці між тарелями з вогнем. Він здійснив кілька непомітних маніпуляцій, і за хвилину навколо них виросли нові стіни — стіни з тонкого полотна. Білі примарні завіси оточили їх щільним колом, здіймаючись від підлоги до стелі.
— Що це? — вражено запитала Лада.
Пан Смерч задоволено усміхнувся.
— Це — мій театр.
Лада злякано роззирнулась навколо, лише тепер усвідомивши, що вона — сама, у повній владі господаря Вежі, і, якщо він захоче залишити її тут, йому навіть не потрібно буде просити її згоди… Втім, пан Смерч лише криво всміхнувся, глянувши на її стривожене обличчя.
— Зачекай трохи… Зараз сама побачиш.
Якийсь час нічого не відбувалося. Темрява навколо здавалося, трохи розсіялася, відступила перед світлом вогнів за завісою, які кидали на полотно рухливі тіні… Втім, здавалося, ці тіні — аж надто рухливі аби належати предметам. Лада здригнулася, зрозумівши, що тіні рухаються самі собою… Тепер вони почали набувати форми — перед їхніми очами вимальовувалися фігури людей… вони ходили, розмовляли, сміялися, сварилися, сходились для танку чи смертельного двобою… Тіні, силуети, обриси… Їх було безліч, та в цій рухливій масі якось можна було відокремити кожну тінь, розгледіти кожну сцену… Ось закохані присягаються один одному в вірності, ось діти грають в якусь невідому гру, ось старий дід б’є дрюком собаку… чоловік застромлює ножа в спину іншому, сім’я сідає до столу, молода жінка танцює запальний танок… Море тіней вирує, виплескує образи і постаті… Ось, здається, знайомий силует. Дівчина в довгій спідниці та вільній сорочці непорушно стоїть за полотном, приклавши долоні до білої завіси. Лада впізнає Паву і не може відвести погляду від її тіні…
— Це — вона? — тихо запитує Лада в господаря.
Він киває, з усмішкою розглядаючи беззвучну виставу.
— Звідси я можу побачити все… Навіть те, що вже минуло. Я ніколи не втомлююсь від цього спектаклю. Ти навіть можеш сказати, що я — ідеальний глядач.
Лада підняла на нього сполоханий погляд. Він повторював її думки, і знав про це.
— Глядач… — тихо мовила вона, — Глядач чи режисер?
— О, іноді відстань між протилежностями тонша за тінь… Я сказав, що не втомлююсь від цього спектаклю, але іноді… Іноді мені хочеться поділитись враженнями з кимось, розумієш, обговорити ті чи інші сцени, які мене зацікавили.
Він глянув на неї з прозорою посмішкою
— Я ще нікому такого не пропонував… Вирішуй!
На якусь мить Ладі здалося, що вона задихається, що їй бракує повітря… Залишитись тут назавжди? Поховати себе живцем? А що, як вона відмовиться? Тоді вона мусить повернутись в Ясенів ні з чим. Відвідати ще один похорон. А далі? Вона не зможе жити в Ясеніві з цим тавром на сумлінні, вона буде змушена повернутись у Стригород. А там — звична безрадісна рутина, нудотний вир, який засмокче її і знищить у своїй беззмістовній круговерті… Так, але залишитись тут? З господарем Старої Вежі? Стати згодом такою ж маною, котрою лякатимуть сільську малечу?
Тіні невтомно продовжували свій мовчазний танок, одвічну виставу життя і смерті… Вона ніколи не була хорошим глядачем, де вже там стати ідеальним? Втім, хорошого актора з неї теж не вийшло…
— То як? — звернувся до неї пан Смерч, — Ти вирішила?
Лада не могла вимовити ні слова. Тому вона просто кивнула.

***
Пан Крокус рвучко підвівся з крісла. Він ще точно не знав, що збирається робити, але лють його вихлюпувалась назовні, прагнучи знайти бодай якийсь вихід. Стеф Боро глянув на нього, як на скаженого пса — з жалістю, огидою і легким острахом.
— Сядь, Соломон Крокус! Сядь, де сидів, — мовив він суворо, з такою силою в голосі, що пан Крокус мимохіть підкорився.
Пан Боро тяжко зітхнув і налив собі ще віскі.
— Ну от, і лід закінчився… Нема правди в світі, — поскаржився він, — А тут ще ти, друже мій, вистрибуєш з мого франкфуртського крісла, як той… е-ее, невловимий месник. Мені, насправді, немає ніякого діла до твоїх проблем… ані до проблем твоєї чарівної дружини. Я хотів лише з’ясувати дещо. Сподівався, ти допоможеш мені…
— Чого ти хочеш від мене, паскуда? Грошей? Крові?
— От не треба так драматизувати, благаю тебе! — скривився пан Боро, — Мені потрібна інформація. Розумієш, мене зацікавили обставини загибелі Лукаша Пере. Я вирішив з’ясувати, як це все відбулося, зібрав деякі свідчення — неофіційними шляхами. В мене виникла гіпотеза, і я хочу перевірити її. І все. Після того, як ти скажеш мені, помилявся я чи ні, я обіцяю все забути. По-моєму, чесно. Ну що, згода?
Пан Крокус нічого не відповів, продовжуючи свердлити господаря лихим поглядом.
— Ну, оскільки заперечень не надійшло, будемо вважати, що ти згоден, — Пан Боро зручно вмостився в своєму кріслі, закинув ногу на ногу і з задоволенням відпив ковток скотчу, — Гаразд. Зараз я працюю над статтею, де хочу детально описати так званий синдром Чапмена. А, бачу, це ім’я тобі нічого не говорить. Сподіваюсь, ти знаєш, принаймні, хто такий Джон Леннон? Чув? Ну, добре. Так от, культового музиканта, кумира всієї планети було вбито. П’ять пострілів у спину. Дехто Марк Девід Чампен. Це все зрозуміло — які лише маніяки не зустрічаються в цьому чудовому світі… Чапмен, однак, зовсім не маніяк — він все тверезо зважив, добре підготувався, навіть лінію захисту на суді продумав… Цікаво, що він все життя був полум’яним прихильником "Бітлз". То якого ж біса він застрелив Леннона? Так ніхто і не зміг пояснити це адекватно… Я спробую — в руслі своєї концепції, звичайно. Втім, випадок з убивцею Леннона — це випадок маргінальний. Мені здається, мотивація, яка привела його до вбивства, властива багатьом, хоч далеко не кожен може втілити такі прагнення. От ти, скажімо.
Пан Крокус підвів похмурий погляд на Стефа Боро.
— Йдеться про відносини кумира і прихильника, коли останній настільки переймається своїм поклонінням, що починає ідентифікувати себе з кумиром. Тоді у схибленій свідомості прихильника відбувається зсув — він починає уявляти себе на місці кумира і прагне здійснювати владу, яку буцімто має… У твоєму випадку, кумиром, безперечно є твоя дружина-вбивця, котру ти боїшся і котрою захоплюєшся. Її ставлення до тебе, схоже, не є аж надто теплим — вона вийшла за тебе з міркувань безпеки і задля повернення собі доброго імені…
Пан Соломон сіпнувся, стрельнув лютим поглядом на господаря, але промовчав.
— Так от, така ситуація була для тебе нестерпною. Ти шукав шляху отримати владу над нею. І знайшов такий шлях… Ти дізнався, що твоя дружина зустрічається з цим молодим актором, Лукашем Пере. Деякий час ти спостерігаєш за розвитком подій за допомогою спеціально для цього найнятого приватного детектива. Потім, за його ж участю ти збираєш інформацію про цього самого Пере. Ти підкидаєш свідчення про його численні походеньки до апартаментів в готелі "У Фауста" так, щоб твоя дружина могла побачити їх і влаштувати акторові сцену.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12