https://wodolei.ru/catalog/unitazy/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Від «Пілігрима» до напівзатопленого судна було щонайбільше три кабельтових, і вже не виникало ніякого сумніву: команда залишила його.
Раптом Дік Сенд махнув рукою.
— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він. Усі нашорошили вуха.
— Здається, гавкає собака!
Справді, із середини корабля чулося гавкання. Безперечно, там був собака, який, можливо, не міг вибратись через задраєні люки.
— Ми повинні врятувати собаку, — мовила місіс Уелдон.
— Так! Так! — вигукнув малий Джек. — Собаку треба врятувати. Я годуватиму його. Він нас полюбить. Мамо, я зараз принесу йому грудочку цукру.
— Постривай, дитино моя, — відказала, усміхнувшись, місіс Уелдон. — Бідний пес, певно, вмирає з голоду й охочіше з'їв би чогось вареного, аніж твій цукор.
— То віддайте йому мій суп! — мовив малий Джек.
Тим часом гавкіт погучнішав. Між кораблями залишилася відстань хіба що в триста футів. Аж тут з-за штирборту виглянула голова здоровенного собаки. Він розпачливо гавкав, вчепившися передніми лапами в поручні.
— Говіку! Лягайте в дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку, — наказав капітан Халл боцманові.
— Тримайся, песику, тримайся! — кричав Джек псові, і той, здавалось, відповідав малому хрипким гавкотом.
Вітрила на «Пілігримі» швидко переставили так, що він майже застиг десь за півкабельтова від потерпілого корабля.
Шлюпку спустили, і в неї сіли капітан Халл, Дік Сенд та два матроси.
А собака гавкав і гавкав. Він відчайдушно чіплявся за поручні, та раз у раз його лапи сприсали, і він падав на палубу. Проте здавалося — гавкав він не на людей, що наближались до корабля. Може, собака кликав матросів чи пасажирів, замкнених десь усередині корпусу?
«Може, там є хто живий?» — подумала місіс Уелдон.
Ще кілька помахів веслами — і шлюпка підійде до корабля.
Раптом собака загавкав зовсім по-іншому. Досі він ніби благав про порятунок, а тепер його гавкіт переймала скажена лють.
— Що таке з цим псом? — спитав капітан Халл.
Шлюпка обходила корму, щоб причалити до напівзатопленої палуби.
Ні капітан Халл, ні ті, що залишались на борту Пілігрима», не помітили, що собака загавкав скажено саме тоді, коли Негору вийшов із камбуза й попрямував на шканці26.
Невже собака впізнав кока? Ні, це було неймовірно.
Та хай там як, але, глянувши на розлюченого пса, Негору анітрохи не здивувався, а лиш на мить насупив брови й повернувся до камбуза.
Шлюпка обійшла корму корабля. На ній був напис: «Вальдек».
Одне тільки слово «Вальдек» — жодної вказівки на порт, до якого приписано бриг27. Однак з форми корпусу та з деяких інших характерних деталей, що їх умить помічав око моряка, капітан Халл визначив:, корабель — американський. Зрештою, це підтверджувала і назва. Напівзатонулий корпус — оце й усе, що лишилось від великого п'ятсоттонного брига.
На носі «Вальдека» зяяла велика пробоїна — слід зіткнення. А що корпус накренився, то пробоїна піднялася над водою футів на п'ять-шість, і бриг не затонув.
Капітан Халл окинув зором палубу: на ній нікого не було.
Собака відбіг од борту й, посунувшись до розчиненого центрального люка, загавкав, повертаючи голову то до люка, то до людей.
— На борту, крім пса, певно, в ще хтось, — зауважив Дік Сенд.
— Схоже на те, — відповів капітан Халл.
Тепер шлюпка йшла попід поручнями напівзануреного лівого борту. Накотиться більша хвиля — і «Вальдек» одразу потоне.
З палуби брига геть-чисто все було зметене. Стирчали тільки оцупки грот-щогли та бізань-щогли, зломлених футів за два над п'яртнерсами28. Певно, вони впали від удару, потягши за собою такелаж29 і вітрила. Проте навколо «Вальдека» не було видно ніяких уламків, а це свідчило про те, що катастрофа сталася багато днів тому.
— Коли якісь нещасні й уціліли після зіткнення, — мовив капітан Халл, — то, мабуть, вони сконали від голоду й спраги — адже затоплений камбуз. Певно, на борту самі тільки трупи.
— Ні! — вигукнув Дік Сенд. — Ні! Собака б так не гавкав! Тут в хтось живий!
Він покликав собаку, й той, ізсунувшись у воду, повільно поплив до шлюпки — видно, вкрай охляв.
Собаку втягли в шлюпку. Він кинувся не до кусня хліба, який простяг йому Дік Сенд, а до відерця з водою.
— Бідолашний пес умирав від спраги! — вигукнув Дік Сенд.
Шукаючи зручного місця, щоб пристати до «Вальдека», шлюпка відійшла на кілька футів од корабля. Собака, мабуть, подумав, що його рятівники не хочуть підніматися на борт. Він схопив Діка Сенда за куртку, а потім знов жалібно загавкав.
Рухи та гавкіт собаки були так само зрозумілі, як і людська мова. Шлюпка підійшла до крамбола30 в лівому борті, й матроси міцно пришвартували її. Капітан Халл з Діком Сендом зійшли на палубу й поповзом здерлися до люка, що зяяв між оцупками двох щогл. Собака не відставав од них.
Крізь люк вони спустилися в трюм.
В напівзатопленому трюмі «Вальдека» не було ніяких товарів. Бриг плив із баластом — піском, котрий пересипався на лівий борт і своєю вагою накренив корабель. Тож рятувати не було чого.
— Нема нікого! — мовив капітан Халл.
— Так, нікого! — відповів Дік Сенд.
Але собака, який залишився на палубі, гавкав, не вмовкаючи, й ніби намагався привернути увагу капітана.
— Вилазьмо, — сказав капітан Халл. Вони вибрались на палубу.
Собака підбіг до них, а потім поповз до юта, оглядаючись, ніби кличучи їх за собою.
Вони пішли слідом за ним.
Там, у кубрику, лежало п'ять тіл — очевидно, п'ять трупів.
При яскравому світлі, що лилося знадвору через розчинені двері, капітан Халл побачив: це негри.
Дік Сенд, переходячи від одного до другого, почув, що нещасні ще ніби дихають.
— Швидше везімо їх на «Пілігрим»! — мовив капітан Халл.
Покликали зі шлюпки двох матросів і з їх допомогою повиносили негрів з кубрика.
Це було нелегко, проте через дві хвилини всі п'ятеро потерпілих уже лежали в шлюпці. Жоден не приходив до тями. Однак кілька крапель ліків та по ковтку води, мабуть, могли повернути їх до життя.
«Пілігрим» лежав у дрейфі за півкабельтова, і шлюпка швидко пристала до нього.
З великої реї спустили гордень31 і негрів по черзі підняли на палубу.
Потім підняли й собаку.
— Бідолахи! — вигукнула місіс Уелдон.
— Вони живі, місіс Уелдон! — мовив Дік Сенд. — Ми їх врятуємо! Неодмінно врятуємо!
— Що ж із ними все-таки сталося? — спитав кузен Бенедікт.
— Зачекаємо, поки вони зможуть говорити, — відказав капітан Халл, — тоді вони розкажуть свою історію. Але спершу їх треба напоїти водою, підливши туди трохи рому.
І, повернувши голову, він гукнув:
— Негору!
Почувши це ім'я, собака напружився, ніби роблячи стійку. Шерсть на ньому настовбурчилась, і він загарчав, вищиривши зуби.
— Негору! — знову гукнув капітан Халл. Собака знову напружився й люто загарчав. Негору врешті вийшов із камбуза.
Тільки-но він ступив на палубу, як собака стрибнув на нього, намагаючись схопити його за горлянку.
Кок ударив собаку кочергою, якою озброївся, виходячи з камбуза. Матроси схопили собаку й стримали його.
— Ви знаєте цього пса? — спитав капітан Халл у кока.
— Я? — перепитав Негору. — Зроду його не бачив.
— Дуже дивно! — прошепотів Дік Сенд
Розділ IV
ПОРЯТОВАНІ З «ВАЛЬДЕКА»
Торгівля рабами все ще провадиться у великому масштабі по всій Екваторіальній Африці32. Незважаючи на англійські й французькі військові кораблі, що крейсують у прибережних водах, судна з чорним товаром рік у рік відпливають од берегів Англії й Мозамбіку, беручи курс у різні кінці світу і, слід додати, світу цивілізованого.
Капітан Халл про це знав.
Хоч у ці широти й не запливали работорговці, однак могло бути, що врятовані негри належали до партії невільників, котрих «Вальдек» віз на продаж у якусь тихоокеанську колонію. Якщо так, то ці негри стали вільні, ступивши на борт «Пілігрима». І капітанові кортіло їм про це сказати.
Тим часом потерпілих із «Вальдека» оточили якнайбільшим піклуванням. Місіс Уелдон, котрій допомагали Нен і Дік Сенд, напоїла кожного свіжою холодною водою, якої ті не пили стільки днів. Вода та легка їжа повернули їм сили.
Найстаріший із негрів — йому було років шістдесят — невдовзі заговорив. Він відповідав на запитання по-англійському.
— Ваш корабель зіткнувся з іншим? — насамперед спитав капітан Халл.
— Еге ж, — відповів негр. — Десять днів тому темної ночі на нас наскочив якийсь корабель. Ми спали…
— А що сталося з командою «Вальдека»?
— Коли ми піднялися на палубу, там уже нікого не було.
— А може, команда перебралася на борт корабля, який ударив вас? — спитав капітан Халл.
— Слід сподіватися, що саме так і сталося…
— А хіба корабель після зіткнення не зупинився, щоб підібрати потерпілих?
— Ні.
— А він сам не затонув?
— Ні, він не затонув, — відповів старий негр, похитавши головою. — Ми бачили, як він втікав у темряві.
Його слова підтвердили всі потерпілі з «Вальдека». Хоч це і може здатися неймовірним, але трапляється, що деякі капітани, з вини котрих сталася катастрофа, втікають, не подавши допомоги своїм жертвам.
Коли візник зіб'є когось на. вулиці й утече, кинувши нещасного напризволяще, це заслуговує якнайсуворішого осуду. Однак потерпілому на вулиці неодмінно нададуть допомогу. А що сказати про тих, хто кидав потопаючих у відкритому морі? Вони ганьблять рід людський!
Капітан Халл знав чимало випадків такого нелюдського поводження. Він повторив місіс Уелдон, що такі факти, хоч би якими страхітливими вони здавалися, на жаль, трапляються нерідко.
Потім капітан знову заходився розпитувати потерпілого.
— Звідки йшов «Вальдек»?
— Із Мельбурна.
— То ви не раби?
— Ні! — відповів старий негр, випростуючись на весь зріст. — Ми зі штату Пенсільванія, громадяни вільної Америки.
— Друзі мої, — мовив капітан Халл, — знайте: на борту американського брига «Пілігрим» вашій свободі ніщо не загрожує.
І справді — ці п'ять негрів були зі штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали в рабство й вивезли з Африки до Сполучених Штатів, коли йому минуло всього шість років. Він став вільним після скасування рабства в Америці. Що ж до його товаришів, багато молодших за нього, то вони були дітьми вже звільнених батьків, народилися вільними, і жоден білий не міг би заявити на них права власності. Вони навіть не знали того жаргону, яким говорили негри перед війною — до речі, війною проти рабства33, — що в ньому дієслова не відмінювались і вживалися тільки в неозначеній формі. Отже, ці негри виїхали зі Сполучених Штатів вільними громадянами і поверталися вільними громадянами на батьківщину.
Вони розповіли капітанові Халлу, що найнялись на плантацію до одного англійця під Мельбурном у Південній Австралії. Там вони працювали три роки за контрактом і, заробивши грошей, вирішили повернутися додому.
Вони сіли на «Вальдек», оплативши проїзд як звичайні пасажири. Відпливли з Мельбурна б грудня, а через сімнадцять днів, темної ночі, з «Вальдеком» зіткнувся якийсь великий пароплав.
Негри спали. Від страшного удару вони прокинулися і за кілька секунд вибігли на палубу.
Щогли вже попадали в море, і «Вальдек» лежав на боці.
Що ж до капітана та команди «Вальдека», то всі вони зникли: декого, певно, викинуло в море, а інші встигли перебратись на корабель, що зіткнувся з «Вальдеком», а потім утік.
П'ятеро негрів залишилися самі на борту напівзатопленого корабля за тисячу двісті миль од найближчої землі.
Найстарішого негра звали Том. Завдяки своєму вікові, енергійній вдачі та здобутому за довге трудове життя досвідові, він був товаришам за старшого.
Решта негрів були молоді люди від двадцяти п'яти до тридцяти років; звали їх Бет, Остін, Актеон і Геркулес. Бет доводився сином старому Томові. Всі четверо — гарно збудовані, дужі хлопці; на невільничих ринках Центральної Африки за них заплатили б чимало. Хоч вони були вимучені, в них легко впізнавалися всі чудові риси цієї сильної раси, на яку встигло на класти свій відбиток ліберальне виховання, що його дістали негри в одній із численних шкіл Північної Америки.
Отож після зіткнення Том і його товариші залишались на «Вальдеку» самі. Вони не мали змоги ні полагодити корабель, ані навіть його покинути, — бо обидві шлюпки розбито при зіткненні. Їм нічого не залишилось, як чекати — може, поблизу проходитиме якийсь корабель і їх помітять. А бриг тим часом зносила вітри й течії. Цим і пояснювалось те, що «Вальдека» зустріли так далеке від належного курсу, бо, вийшовши з Мельбурна він мав перебувати на багато нижчій широті.
Протягом десяти днів, які минули від зіткнення до появи «Пілігрима», п'ятеро негрів харчувалися продуктами, що їх познаходили в буфеті. Але всі дуже страждали від спраги: бочки а прісною водою, прив'язані на палубі, розбились від удару, а камбуз, де можна було чогось випити, геть затопило. Вчора Том і його товариші, яких мучила страшна спрага, знепритомніли. Отож «Пілігрим» вчасно прийшов на допомогу.
Ось що розповів Том капітанові Халлу. Він казав правду — не було жодних підстав сумніватися в цьому. Товариші підтвердила його слова, та й, зрештою, факти словам не суперечили.
Іще одна жива істота, врятована а потерпілого корабля, мабуть, сказала б те саме, якби вміла говорити людською мовою.
Йдеться про собаку, що так розлютився, побачивши Негору. В цій антипатії тварини до корабельного кока було щось незбагненне.
Дінго — так звали собаку — був із породи сторожових псів, що водяться в Новій Голландії34. Проте капітан «Вальдека» роздобув його не там. Два роки тому його, геть охлялого з голоду, знайшли на західному узбережжі Африки, неподалік од гирла Конго. Капітан узяв собі цю прекрасну тварину. Та собака не пішов на зближення з ним і, здавалося, повсякчас тужив за своїм колишнім господарем, з яким його, мабуть, розлучили силою і якого він сподівався розшукати серед цих безкраїх просторів. Літери «С. В.», вигравіювані на нашийнику — оце і все, що в'язало Дінго з минулим, яке досі так і залишалося загадкою.
Дінго, чудовий та дужий звір, набагато більшай за піренейських собак, був гідним представником австралійської породи сторожових псів.
1 2 3 4 5 6 7


А-П

П-Я