https://wodolei.ru/catalog/shtorky_plastik/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 




Я йшов за труною товариша й думав :
щастить - таки людям,
задер ноги,i нiякого тобi клопоту,
востанне блиснув голими стегнами покiйника,
а свiт хай собi ходить хоч на головi.
Та коли ми прийшли на цвинтар,
побачили стiльки машин,фургонiв,катафалкiв -
не те пiдступитися
голови встромити немае де.
Стояла величезна черга за ямами.
Кожен намагався захопити шмат землi
( на руки давали 1,5 х 2 метри ).
Наша черга була вiсiмсот шiстдесят третя.
Де його було дочекатися
коли полiзло стiльки горлохватiв
той iнвалiд першоi групи
в того право в тiеi немовля на руках
а той просто так - залляв з самого ранку слiпи
i суне куди втрапить
байдуже за капустою чи по смерть
Мали вже повертатися додому нi з чим
Думаю собi : приiдемо назад
я й кину покiйниковi як з кiлочка,
буде тобi вилежуватись,уставай-но
потерпи днiв зо три зо чотири
поки той плав спливе
однак спiшити - якого чорта
Аж тут пiдступаеться до нас
баба з двома кошиками
( на цвинтарi випродуе городину )
вам ями треба питае
можу вiдступити свою
карбованцiв за сто п"ятдесят
Воно можна знайти й дешевше
але ж то тiльки звання що яма
а в мене просто тобi перина -
i полежати i виспатись
там самому чи й з молодицею
( у баби весь металевий рот,
що називаеться озброена до зубiв )
Я вiдразу збагнув що це перекупка -
скуповуе й перепродуе цi ями
але не торгуючись
вийняв з кишенi грошi й вiддав -
на,щоб ти землi сироi наiлась.




Пам"ятi А.Г. *


Ярiй,душе.Ярiй,а не ридай.
У бiлiй стужi сонце Украiни.
А ти шукай - червону тiнь калини
на чорних водах - тiнь ii шукай,
де жменька нас.Малесенька шопта
лише для молитов i сподiвання.
Усiм нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров - така ж крута,
вона така ж терпка,як в наших жилах.
У сивiй завiрюсi голосiнь
цi грона болю,що падуть в глибiнь,
безсмертною бiдою окошились.
















* Вiрш пам"ятi художницi Алли Горськоi,по-звiрячому
вбитою при загадкових обставинах 1970 р.




Попереду,нарештi,порожнеча
I довгождана.Вiчнiсть пiзнаю,
даровану годиною лихою.
А бiлий свiт - без кольору i звуку,
нi форми,нi ваги,анi смаку,
розлився безберегою водою.
Цей бенкет смертi в образi життя
щасливого вiдстрашуе i врочить :
устромиш ногу в воду - i помреш.





Сповнений почуття вдячностi,
вiн захотiв переповiсти менi
всю свою iсторiю,
але виявилось,
що iсторii нема,
i вiн мусив був обмежитись
самими словами вдячностi.


Я знав майже напевно,
що вiн обiкрав моiх друзiв,
зробив нещасною мою матiр,
а дружину призвiв до сухот.
I сповнений рiшучостi,
я подався до нього на розплату.
- Де ти,мiй кате?
гукнув я на весь знелюднiлий зал,
в якому кат проживае.
У вiдповiдь чотири реви,
одбитi од стiн,
вдарилися об стелю
i,мертвi,впали до моiх нiг.
- Де ти,мiй кате?
гукав я удруге i втрете,
чотири реви воскресали iз мертвих,
пiдводились догори i падали об землю.
Невже вiн здох 1 вирiшив я зрадiло.
Але повертаючись додому,
Побачив,що бiля моiх дверей
зупинилися двi ноги,двi руки й тулуб
( голови не було ).
- Ти що тут робиш i я застукав його зненацька,
I з переляку двi руки,двi ноги й тулуб
збiглися в тiло без голови.
Вхопивши тiло без голови,
я гукнув у порожню рурку шиi :
- Скажи менi,де мiй кат.
- Не бий мене,попросила рурка,
Йди до того будинку,де був,
у першiй кiмнатi сидiтимуть люди без голови,
в другiй - ще й без нiг,
у третiй - ще й без рук,
у четвертiй побачиш самi тулуби,
а в п"ятiй нiчого не побачиш -
там i е твiй кат.
Але повторюй i повторюй до безкiнця
все,що хочеш йому сказати.
тiльки не вiр своiм очам :
Вiн там,де його немае.





Пам"ятi М.К. Зерова.




Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об паром,
стрiчай товаришу Хароне,
з лихом i з добром.
Колеса б"ють,колеса б"ють,
кудись торують путь,
уже й додому не вернуть,
додому - не вернуть.
Колеса глухо стукотять,
колеса стукотять
в христа,в вождя,в усiх божат
i в мать i в перемать.
Москва,гора Ведмежа,Кем
i Попiв-острiв - шлях
за гратами,за вартами,
розбухлий на сльозах.
I знову Вятка,Котлас,Усть -
Вим.Далi - до Чиб"ю.
рад-соц-концтаборiв союз,
котрий господь забув.
Диявол теж забув.Тепер
тут править iнший бог :
марксист,расист i людожер
один - за трьох.
Москва - Чиб"ю,Москва - Чиб"ю,
печорский концентрак
споруджуе нову добу
на кровi i кiстках.




Так явно свiт тобi належать став,
що,вражений дарованим багатством
оцього дня,вiдчув як святотатство :
блукати лiсом,йти межи отав,
топтати ряст,аби спiзнати в зорi
наближення своiх грiховних прав.
Рушай вперед.I добротою хворий,
розтань росою димною мiж трав.


Ця п"еса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я : то вистава,
де кожен,власну сутнiсть загубивши,
i дивиться,i грае.Не живе.
Отож менi найщасливiша роль
дiсталася в цiй незнайомiй п"есi,
в якiй я слова жодного не вчив
( сувора таемниця ). Автор теж
лишаеться iнкогнiто.Актори
чи е чи нi - не знаю .Монолог ?
Але без слiв ? Бо промовляють жести
непевнi.Що то - сон ачи ява ?
Чи химороднi вигадки каббали ?
Чи маячня i тiльки ?
Стежу оком
за тим,що наш глухонiмий суфлер
показуе на мигах.Не збагну я:
захочу стати - вiн накаже: йди,
а йти почну - примушуе стояти,
у обрiй декорований вдивляюсь -
велить склепити очi.Мружусь - вiн:
у свiтле майбуття свое вглядайся.
Сiдаю - каже,встань.Отетерiлий,
вирiшую : найщасливiша роль
дiсталась iншому комусь.Ти граеш
несповна розуму.
Й одразу входжу в роль,
загравши навпаки.Менi б смiятись -
я плачу.Груди розпирае гнiв
( маленьке перебiльшення : сновиди
навiки врiвноваженi в чуттях ) -
а я радiю. Рушив катафалк -
а я втiшаюсь. Вилiзши на повiз,
шаленствую : хай славиться життя.
Захоплений суфлер не сходить з дива
i тiльки пiдбадьорюе : вiват.
Поскрипують стiльцi в порожнiй залi,
единi глядачi цiеi сцени,
i мудро так вглядаються крiзь мене
у порожнечу,видну тiльки iм.


Так голова болить.I так нестерпно
прожекторна освiтлюе пiтьму,
неначе тьмавий зал перетворився
на снiп вогню пекельного.
Суфлер
наказуе нарештi зупинитись.
I я вганяюся з розгону в зал.
I все.Скiнчилося.Вистава щезла.
Завiса впала.Я вже не актор -
глядач. А скiльки покотом у залi
лежить живих мерцiв,старих акторiв,
обпалених огнем шалених рамп.
I всi вони до мене простягають
осклiлi руки :
- О,щасливий Йорику,
твiй номер тут сто тридцять п"ять. По ньому
шукай подушку,ковдру i матрац,
I можеш спочивати,скiльки хочеш.
Тут час стоiть.Тут роки не минають.
Бо тут життя - з обiрваним кiнцем,
як у виставi. Тiльки е початок.
Кiнця ж нема.
- Як ця вистава зветься ?
- Щасливий Йорик.
- Тобто,я герой,
як кажуть заголовний ?
- Був героем,
тепер - скiнчилося.
Ми теж колись б у л и.
- А що за п"еса ?
- Варiант удатний
давно вже призабутого Шекспiра,
ii створив славетний драматург.
- А як його на прiзвище ?
- Нема в нас прiзвища.
- То як же так ?
- Iм"я годиться тiльки тим,
котрi iснують.
- А ви ?
- Ми всi однаково щасливi!
- А Йорик - божевiльний ?
- Нi.Щасливий.



Щасливий ? Так ? А я кретина грав.
- То що тебе дивуе ? Хай кретин,
розумний,генiальний чи щасливий
або нещасний - то пустi слова,
що правлять для розрiзнення та й тiльки.
А тут немае родових одмiн.
Бо кожен з нас - актор обо глядач
А це одне i те ж. Бо глядачевi
так само треба грати глядача,
I то - захопленого. А наймення
У нас нема свого. Нинi - Йорик,
а завтра вже н i х т о. Чекай на роль,
якою i почнеш найменуватись,
допоки скону. Раз единий - Йорик,
а все життя - нiхто. Нi тобi виду,
нi iменi. А грай чуже занудне
нашiптане життя - самi повтори.
Так живучи у ролi аж до смертi,
вивчай слова забутi: боротьба,
народ, любов, несамовитiсть, зрада,
поряднiсть, чеснiсть ...
Так багато слiв
тi предки повигадували. Боже -
життя на грiш, а так багато слiв:
I всi вони чужi i незнайомi.
Скажiмо, нас назвали будiвничi,
а що то - будiвничi - не питай.
- Ви щось будуете ?
- А що то - будувати ?
Так звуть вас - будiвничi, от i вже.
А нам до того байдуже. Хiба
тобi не все одно, що справжнiй Йорик
був зовсiм, може, i не Йорик. Навiть
напевне нi, раз так його зовуть.
Ти пам"ятаеш ? Гамлетовi в руки
попав лиш череп - нi очей, нi губ,
нi носа анi вух - зотлiв геть чисто,
ось так, як ми. То можеш називатись
як заманеться. Тут усе одно:
герой, актор, глядач, суфлер i автор -
усi живуть одне чуже життя:
удень - вистава, все одна й та сама,
хоч завше невiдома, бо ждання


то теж актор, що грае сподiвання
I вмiе виiнакшувати свiт.
А уночi - те ж саме. Лицедiй
вже звик до спокою. Допiру смеркне -
ховаеться пiд ковдру, нiби равлик
у мушлю. Той, скажiмо, бубонить
собi пiд нiс якiсь уривки ролi
( озвучуе мовчання й мертвий жест ),
а той займеться реготом - вiдлоск
летить в концертну яму. Третiй спить,
четвертий плаче. П"ятий - втупить очi
у стелю - i мовчить, мовчить, мовчить.
Ще був один - молився. Скiльки знаю -
вiн був iз нас найстаршим, пережив
аж трьох суфлерiв ( iх життя коротке ).
допоки не завiсився. З нудьги,
подейкували нашi лицедii,
хоча розмов про те i не було.
- Чому ж ? - А що балакати ? Даремне
плескати язиком. Ще хто почуе
i донесе суфлеровi. Бо ми
радiти зобов"язанi до смертi.
Це перший наш обов"язок. Колись
був завiтав до нас найголовнiший
суфлер. Велику раду вiн зiбрав
i слухав кожного. А ми стояли
i хором дякували. - Ну, а той ? - Дивився
i розуму випитував у нас.
Хто радо радiсть грав - того налiво,
нерадо хто - направо йди. Бо грiшник,
хто журиться. А праведний радiе.
Ото ж бо й е що так. I перегодом
понурих вивезли кудись. Казали,
до школи радостi. Та досi жоден з них
не повернувся звiдти. Ну, бувай,
бо завтра загадав менi суфлер
демонструвати щастя три години,
чотири - гнiв, а решту дня - любов
i вiдданiсть. То треба й вiдпочити.



I вже залишений напризволяще,
я мiзкував собi, що досить рух
единий одмiнити - i тодi
вже не збагнеш кiнця анi початку,
бо все переiнакшуеться. Свiт
тримаеться на випадкових рухах,
якi його озвучують. Пiтьма
навпомацки у костi грала. Глухо
постогнували соннi лицедii,
i оком Полiфема угорi
свiтив червоний мiсяць безязикий.
Я ждав чогось до ранку. Нiч ? Життя ?
Чи може, вiчнiсть проминула ? Тiльки
нарештi, увiмкнули дня рубильник
i краном баштовим пiдняли сонце,
а на склепiннi неба появило
двох лицедiiв, що спiвали дружно
за жайворонiв. Iз лабораторiй
взяло росу на пробу. I вчепило
рекламний щит: " Ставай - но до роботи,
почався день ". До будки влiз суфлер,
i п"еса почалася, не скiнчившись.





Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
i врочить i нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напiвснi живи,
де жовтi сходяться леви
у присмерковий гай.
У воду зазирнуть ставка
й свiчадо ночi п"ють,
iм шерсть полискуе шорстка,
мов пелехата лють.
А голоси протобажань
лиш горло перетнуть,
покрають серце без ножа
i мовчки одiйдуть,
лишивши, як загуслий бiль,
укритий смерком гай,
де тiнi товпляться в тобi,
проте - не потурай.
1 2 3 4 5 6 7 8


А-П

П-Я